"У плацкарті їхали близько 140 людей при посадкових 54". Історія начальника потяга "Дніпро — Чоп" (ВІДЕО)

11 діб тривала зміна начальника потяга "Дніпро-Чоп" Костянтина Токарчука, відколи вони почали евакуйовувати людей на захід України. Про це йдеться в ексклюзивному матеріалі Суспільного Закарпаття.

Чоловік розповів: на "Укрзалізниці" він працює 14 років. Найважчі дні роботи за усі ці роки на залізниці для нього настали 25-го лютого, коли він вперше заступив на зміну під час війни. Під час зупинки потягу у Чопі кореспонденти видання поспілкувалися з Костянтином.

Перші дні ми були дуже емоційно виснажені — дуже важко було. А зараз вже звикли. 24-го сталось це все — у нас війна, а 25-го нам виходити в рейс. До пасажирів (до посадки), ще трималися, емоційно. Після того як їх посадили, а в нас таке вперше в житті було, то дуже важко стало — емоційно, і фізично. Ми не знали, що робити.

25-го лютого ми перший раз їхали, і такого сильного ажіотажу ще не було, люди ще не зовсім розуміли. Так, було таке, що ми все подолаємо. Тобто, підбадьорив усіх, сам такий в дусі їхав. Але після побаченого... Наскільки люди безпорадні, наскільки розгублені, наскільки паніка у людей. І скільки порозповідали. І з Маріуполя люди були: коли людина втікає від бомбардувань, від стрілянини. Це дуже важко. Ти не можеш нічим допомогти їй.

Були випадки, коли провідників доводили до істерик. Доводилося мені втручатися, захищати провідників: десь прикрикнуть, десь з пасажирами. Тоді вони відчувають безпеку, що за них є кому постояти.

Знову ж таки, повернемося до волонтерів — їм величезне дякую! Тому що, ви можете собі уявити, що це таке, коли 10 діб, 11 діб і більше, проїздити у вагоні, де немає ні холодильника, ні мікрохвильовки, якихось мінімальних потреб навіть для приготування їжі. Та й і їжі не було, тому що уся їжа пропадає чи з’їдається — її просто немає. Вони дуже почесну справу роблять, і для пасажирів, і для поїзної бригади.

У мене у плацкартах близько 140 людей було, якщо посадкових місць 54. Було й таке, що самі провідники вирішували з нашою бригадою, як приймати рішення — кого саджати, кого не саджати, тому що я просто фізично не зміг би дійти до їхнього вагону через те, що пасажирів було дуже багато. Я віз три тисячі пасажирів. Три з хвостиком. За один раз. Емоційно — це просто вбиває. Вбиває, тому що ти нічим не можеш допомогти людям. Навіть в комфорті — ніяк.

В будь-якому разі брали б людей. Навіть, якщо б мені це загрожувало звільненням, я все одно брав. Тому що я розумію, на скільки це серйозно: це людські життя, це рятування нашого покоління, наших дітей, наших дружин, жінок. Це наше майбутнє.

Подробиці в сюжеті Суспільного Закарпаття: