Мрія про Інтерсіті: Чи має Закарпаття шанс на повноцінне залізничне сполучення з Україною та ЄС

Стратегічний туристичний форум у Києві, що відбувся в листопаді, вкотре дав надію, що обділене стратегічними транспортними рішеннями Закарпаття все ж має з боку Укрзалізниці певні бачення, однак це поки що не «Інтерсіті», на яке ми чекаємо так давно.

Під час виступу на форумі та в його кулуарах представник Укрзалізниці Олександр Красноштан (директор департаменту пасажирських перевезень)  анонсував відкриття потяга Брест-Львів із наступним продовженням до Закарпаття. Я вважаю, що цей крок може відкрити нові можливості для співпраці України та Білорусі, і не лише в туризмі. Підозрюю, що таке рішення стало можливим після форуму за участі двох президентів у Житомирі. І десь там глибоко в думках є сумнів щодо того, чи виграє Закарпаття від сполучення, чи всі квитки знову зупиняться продажем на Львівщині, однак ця вкотре здавалося б підйомна задача – чергова перевірка регіональної влади та депутатів від регіону на міцність позиції і патріотизму.

Давайте подумаємо, чого насправді чекають зараз в Ужгороді від Укрзалізниці? Це просто:

     1. Інтерсіті "Київ-Ужгород". Тестування цього маршруту відбулося у 2019 році, однак на продовження цієї історії чекали всі, а її так і не настало. За інформацією того ж пана Красноштана, один потяг для швидкісного сполучення коштує близько ₴30 млн, а треба два, то це 2 мільярди гривень. Специфіка гірської місцевості потребує більш витривалого складу і вагонів, однак у світі потяги їздять і не такими «Карпатами», тож вірю, що завдання банально в коштах, і політичній волі. Що стосується політичної волі, то тут відповідь на питання банальна – «так» або «ні». Що ж до коштів, то Україна може звернутися до Європейського банку реконструкції і розвитку (до речі, зараз ця інституція повернулася «обличчям» до туризму і буде фінансувати і таку галузь), дати гарантії та допомогти ПАТ «Укрзалізниця» помітити великий потенціал у чотирьох кордонах до Європи через наш регіон. Один із аргументів будівництва чи не найбільшого за останні десятиліття інфраструктурного об’єкту – Бескидського тунелю – полягав у створенні умов для збільшення пропускної спроможності гірських Карпат і стимулювання розвитку економіки через збільшення залізницею перевезень.

     2. Кажуть, що від Ужгорода простіше дістатися у будь-яку столицю Європи, ніж у столицю нашої України, а про інші обласні центри годі вже і мріяти. Однак справедливості заради я все ж відмічу позитив: останні кілька років нашої спільної роботи крім традиційних пунктів відбуття і прибуття пасажирів Києва, Львова, Одеси, Харкова, Вінниці, Тернополя отримали поряд зі «старим новим» транспортним вузлом Рахів сполучення із Чернівцями і Києвом, Одесою, варто нагадати собі ще додаткові потяги до міст Лисичанськ та Запоріжжя. Але нам потрібен Миколаїв, Херсон, Дніпро та всі інші. Це не питання апетитів, це радше питання мобільності українців та можливостей для розвитку українського бізнесу. До речі, потяг «Ужгород-Чернівці» не відбувся як такий, але маємо можливість всього 200 кілометрів проїхати автотранспортом до Рахова, щоб потрапити до Буковини із Закарпаття залізницею.

У Державну Програму підтримки гірських територій Українських Карпат Закарпатська облдержадміністрація включала і питання відновлення транспортного сполучення «Ужгород-Рахів», на коліях якого вже зараз ростуть повноцінні дерева. Хочу вірити, що вийде отримати фінансування цього проєкту з державного бюджету. Хоча на 2020-ий рік депутати разом із урядом про це не подбали.

     3. Закарпаття – західні ворота України, але коли ти їздиш потягами Ужгород-Лисичанськ, або дивишся на Боржавську вузькоколійку, або ту ж внутрішню «електричку» «Мукачево-Сянки» чи «Львів-Солотвино», так не вважаєш. Близько 30% пасажирів (за даними «Укрзалізниці») потяга «Мукачево-Будапешт» - іноземці, але чи ці іноземці готові їздити в подібних умовах? Та й власне справа не в іноземцях чи українцях, це часто питання гідності. Потяги потребують оновлення і чіткого плану з проведення такої модернізації. Питання «звідки», «чому», «яким чином» в умовах Укрзалізниці, яка володіє близько 3000 пасажирських вагонів на всю Україну, не додають оптимізму. Якщо врахувати, що кожного року близько 10% вагонів треба списувати і замінювати на нові, то розширення «гаражу» видається дуже віддаленою перспективою. Одночасно це завдання національного рівня та значення, і було б чудово, щоб це розуміли на рівні, де приймаються такі рішення.

     4. Є одне дискусійне питання, з яким не всі знають що робити. У місті Львів три туристично-інфрормаційні центри, один із яких працює на залізничному вокзалі. Ужгород не має жодного. У 2019 році ми витратили півроку на переписки з київськими чиновниками залізниці про те, аби поставити інформаційні кіоски на вокзалах в Ужгороді та Мукачеві. Але вгадайте, що? Не вийшло. Причина була досить складною і одночасно простою: оренда на вокзалах була забороненою. З дозволом здавати майно Залізниці в концесію ця заборона вже не актуальна, однак насторожує настороженість самої Укрзалізниці, яка вважає, що за туристичними кіосками буде приховуватися рекламний зміст. Суть в соціальному проєкті і в завданні показувати можливості українського та закарпатського туризму. Гадаю, управління туризму і курортів не полишить спроб і в рамках ще чинної Програми розвитку туризму і курортів закупить обладнання і програмне забезпечення, а залізниця відведе місце під такий кіоск. Хоча я за повноцінний туристичний центр, хоча б один.

Запитань чимало, але відповідей на всі вистачить. Не варто боятися наголошувати, що Закарпаття – територія України, яка заслуговує на рівні з Одещиною, Луганщиною, Поліссям, врешті-решт – Львівщиною, на сполучення високої якості та достойного європейського туриста сервісу.

Денис Ман, спеціально для Сайту міста Ужгород 0312.ua