Ужгородка Надія Дьолог: "Кажуть, що у жінок з ім'ям Надія важка доля, а я - щаслива" (ІНТЕРВ'Ю, ФОТО)

Надія Дьолог – чемпіонка України, Європи і світу з фехтування на        візках – любить каву, рапіру, спорт, перемоги, друзів і життя.

Для того щоби спуститися зі свого помешкання на другому поверсі гуртожитку, їй потрібно менше хвилини. Вона робить це сама. Спиною вниз. І, як завжди, не без усмішки і жартів. Ні, там немає ліфту, там сходи.

А нагорі вона пригощає нас кавою. Для багатьох закарпатців запашний напій – це культ, і Надя не осторонь. Кава має бути свіжозмелена, із так званої гейзерної кавоварки: гаряча і міцна. Вона все робить сама і в процесі сміється: «Мій сусід і друг Вадим варить смачнішу – ми це робимо по черзі – але мені свій секрет не відкриває, думаю, справа у пропорціях».

Можемо хіба уявити, яка кава у Вадима, у Наді вона досконала. Вона так і не дозволить нам допомогти дістати чашку чи щось інше – хіба миску для винограду, бо ж сиджу поруч із шафкою.

«Я вас бачила по телевізору», – півгодини тому сказала продавчиня на ринку, який найближчий до Надиної оселі. У неї дівчина вподобала виноград.

«Це ж наша чемпіонка, от приїхала з Італії, виграла Європу», – говорю жінці, доки Надія обирає гроно. Пані продає пакунок за 50 грн замість 51, каже «як для вас» і чомусь дещо ошелешено дивиться, як дівчина їде далі. «Ну, так, ринок – він специфічний, тут усюди перешкоди і випробовування, це важко», – могла б сказати Надія. Але вона цього не каже. Вона граційно проїхала через торгові ряди, швидко знайшла потрібний прилавок з-поміж лабіринту яток з побутовою хімією та овочами й купила італійську каву в зернах: «Зараз моя черга, і кава має бути найкраща».

Надя охочіше розповідає про супермаркети: мовляв, ані один в Ужгороді не пристосований для людей на візках, і тяжко там також тим, хто погано бачить. Жодної належно обладнаної вбиральні, наприклад. «От ти питаєш про ті ваги в маркетах, де овочі? Просто прошу людей мені допомогти, без проблем».

Надія – дипломований соціальний працівник, вона цьогоріч закінчила магістратуру Ужгородського національного університету, і всі ці моменти про доступність простору цікавлять її ще більше, ніж людину, котру таке стосується в побуті. «Про що я мрію? Збудувати гуртожиток, перший гуртожиток, що буде комфортний для людей з інвалідністю. Для різних людей, не тільки візочників. Є ж ті, хто не чує, не бачить… У нас приміщень, котрі доступні для всіх, нема».

Ми прямуємо з місця її тренувань до неї в гості, і це не близько. Та спершу зустрілися в спорткомплексі. Ми не знайшли Надю одразу, тренування фехтувальників-візочників перенесли в іншу залу. Наразі там нема електрики, тренери ставлять підручне світло, але є великі вікна, написи на стінах і такі потрібні спеціальні установки для «мушкетерів»-візочників.

Доки тренерка пропонує хлопцям, які от спустилися з візків, зробити планки і відтискання, ми з Надією плануємо вирушити на прогулянку: вона цілком може мати полегшений режим, адже щойно повернулася з Італії, з чемпіонату Європи, де у складі української команди здобула чемпіонство.

«Бронзова медаль чемпіонату Європи для мене важить більше, ніж золоті. Це далося так важко фізично і, передовсім, психологічно. Це – моя важлива перемога, може, найскладніша», – говорить Надя. Вона присвячує нагороди тренерці: «У мене самої б не вдалося». Надія підкреслює роль своєї тренерки не лише в її особистій кар’єрі, а й щодо розвитку паралімпійського руху, загалом спорту людей з інвалідністю.

«Я сама б цього не зробила. Мого особистого бажання, моєї сили, стремління, бракувало б для результату. Тут 50 % моїх – і стільки ж тренера. Оксана Михайлівна (пані Рапинець – головний тренер фехтувальників-візочників на Закарпатті, і рівень її команди таки вражає, зараз це вкотре довів чемпіонат України – прим. авт.) має вдосталь досвіду і сил, аби був прорив. Ми працюємо – і є результат. Звісно, не можна знати, як Бог на це дивиться, але у мене відчуття, що я йду правильним шляхом, значить, мене підтримає, підтримає нас».

Їй було 25, коли вирішила не просто змінити, а переламати своє життя: поїхати із закарпатського гірського села Тарасівка в обласний центр і вступити до університету. Надія не мала тут родичів і друзів, не уявляла, як жити у місті, але – просто поїхала. «Скажу відверто: коли я вступала до УжНУ, я не мала тих знань, які були потрібні. Але мала бажання і відчуття, що можу, що вдасться. Вдячна всім, хто повірив і підтримав. Далі я вже вчилася, все надолужувала. Тепер, вважаю, я гідна студентка».

У кав’ярні вона замовить американо, як не дивно. Утім, певно, «закарпатської» надміцної кави може бути й забагато. «Улюблені кафе? У мене не так. Я відвідую ті, куди можна дістатися, заїхати. Пороги… Для мене вони не так важливі, бо маю сильні руки, але для інших… Знову ж таки, вбиральні». Вона нічого не говоритиме про умови у спорткомплексі, де тренується, але про це хочеться сказати мені. Наразі збірна Закарпаття з фехтування на візках – чи не найуспішніша в області спортивна команда, і всім причетним мало б бути не лише за обов’язок, а за честь і радість створити для них найліпші умови з можливих. Я не вимовляю цю ремарку, я дуже чекала на цю зустріч, щаслива «виловити» Надію з-поміж її зборів і змагань, ми говоримо про важливе.

«Мені було 10 років, я впала з черешні. Це було високо, так, я любила лазити по деревах! У мене високе ураження, це грудний відділ хребта. Багато спортсменів, котрі змагаються у нашому виді, мають ураження, які дозволяють їм більше. А мені потрібно більше працювати. Навіть були такі розмови, що в мене не вдасться, що я не зможу бути успішна в цьому спорті. Я спитала подумки: ну хто ти такий у моєму житті, аби так говорити? І працювала», – каже Надія, не надто зосереджуючись на тому, що все її дитинство пройшло в лікарнях і на реабілітації, тільки дякує родині, що робили все можливе й оточили любов’ю.

Надія – чемпіонка України й Угорщини з паверліфтингу, це був її перший спорт, і це було вдало, здобувала першість, змагалася в загальних категоріях, незважаючи на свої особливості. Сталося так, що не побачила подальшого розвитку і без певних планів прийшла у фехтування. «Пішло» одразу. «На першому своєму змаганні з фехтування я здобула третє місце. А для мене це неприпустимо! Це був як ляпас. Я маю бути першою! Я люблю перемагати! Це стало викликом. Почала тренуватися серйозніше. Фехтування мене багато чого навчило в житті. Це дуже, дуже складний вид спорту. Тут недостатньо бути сильним. Треба бути розумним, швидким, хитрим, прораховувати тактику… Тут перемагаєш не лише фізично, технічно, але і психологічно. Фехтування гартує характер. Це виховує, так». Сьогодні Надія Дьолог – чемпіонка Європи і світу з фехтування на візках (вона фехтує на рапірі, це основна її зброя, і на шаблі), і от уже цього жовтня – знову чемпіонка України, готується на Паралімпіаду 2020 року.

«Чи я плакала ночами? Не пригадую. Але було різне. Коли я переїхала в місто, цілком для мене нове, зустрічалася з хлопцем, не на візку, й от усе це, мій спорт, університет, не до стосунків… Мені треба було піднятися сходинками, а ми якраз посварилися. І я собі думаю: це жах, я не хочу від тебе залежати, я не хочу, щоби я все життя залежала від когось на всі 100 %, не хочу, це неприпустимо! Коли важко, я не плачу, я радше злюся. Я знала теорію, як спускатися і підніматися сходинками, знала, що люди це роблять. Спустилася, ок. А піднятися? Пробую – не вдається. Я придумала якусь техніку, прив’язалася… Ці півгодини були, певно, найгірші в моєму житті. Майка – мокра, це, так, було тяжко. Але я зробила один раз і… Буває, по 7-8 разів спускаюся і піднімаюся, у мене активне життя, я не сиджу вдома. Я тут, у гуртожитку при римо-католицькому центрі, живу сім років і дуже рада, мені допомогли оселитися, й важливо, що тут нема нічого зайвого, нема негативу, який міг би когось і затягнути. Тут хороші люди». Надія також від душі дякує всім, хто підтримав її у спортивній кар’єрі: «Мені дуже важко просити про допомогу. Але доводилося. І часом ставалися дива. Мене підтримували дуже вчасно. І дуже серйозно. І не просячи нічого взамін, навіть згадки. Бувало таке, що просто перед виїздом, який, думала, вже не відбудеться, з’являлися можливості, бо мені допомогли. Пам’ятаю кожного». 

Спорт – це її життя. Але серцем вона вже й у іншій своїй професії. Хоч це і має форму дружньої підтримки. Зараз вболіває за хлопця, який через травму хребта опинився у візку: «Рік його травмі, поламана спина, ушкоджений спинний мозок. Сів на візок. То мало б бути завданням лікарів, пояснити: сядь на підходящий візок, не завеликий і не замалий, той, який для тебе, візьми правильну подушку, це важливо, аби ти не мав пролежнів, і так далі. Мала б працювати реабілітація, відповідні центри і, можливо, психолог. А сьогодні цей хлопець, окрім інших, має великі проблеми з пролежнями… У нього і не є така важка травма, міг би реабілітуватися, але він тепер загоює рани замість працювати над собою. Тут потрібна допомога. Хтось одразу має сказати людині, яка опинилася в подібній ситуації, що їй робити, як діяти, по пунктах, і що це – не кінець життя. А у нас нема механізму, коли співдіють лікар, соціальний працівник, психолог…»

«Як я це бачу? От мені вдалося вирватися з села, влаштувати життя, але, можливо, не всі так можуть. Потрібно дати інформацію: от є гуртожиток, є університет, є можливість роботи, є спорт, і ми все покажемо і допоможемо. Але, звісно, в людини повинне бути бажання. Я часто, втім, бачу людей, які не готові цього робити: у них трагедія, вони шкодують себе, їх шкодують родичі. Найбільша ж для мене трагедія – коли тебе шкодують. Ненавиджу, коли мене жаліють! От приїжджаю я до себе в село, і сидить навпроти мене мій однокласник, йому, як і мені, 32 роки, він бухає, курить, у нього вдома жінка і діти, але жодної радості, сіре життя. Говорить: “Мені тебе так шкода”. А насправді він має вигляд вдвічі старшого, виснажений, без “вогнику”, нереалізований… Мені жалість не потрібна. У мене прекрасне життя! Я ним задоволена. Я мріяла, і ці мрії здійснюються. І далі я планую працювати в соціальній роботі, допомагати людям. Допомогти отримати шанс. Якщо хоч один із десятьох себе реалізує – хіба може бути більше щастя? Мені свого часу дуже допомогли мої дівчата, Василинка Попович і Христинка Балог, розказували і показували, а потім я зрозуміла, що можу і сама все робити. Хоч і зараз не можу хвалитися, що, мовляв, все, ніхто мені не потрібен. Звісно, потрібен».

«Я травмувалася в дитячому віці й не пам’ятаю “ходячого” життя, для мене нема інакшого. Мене оточили любов’ю в сім’ї, і мама, і всі мої брати, я не відчувала себе “зламаною”… Брати мене возили в школу, на прогулянки, сестра навіть ходила зі мною в похід, штовхала візок по горах… Я так звикла. От ти не усвідомлюєш, коли вранці прокидаєшся, стаєш на ноги і йдеш на кухню по каву, правда? Так і я – для мене природно прокинутися, сісти у візок і рулити на кухню робити каву. Думаю, я б мала страшенний стрес, коли б відчула ноги і почала ходити, катастрофа!» – Надя в своєму стилі, усміхається.

Ми виходимо зі спорткомплексу, де дівчина тренується шість разів на тиждень щонайменше по чотири години.

Я нараховую чотири пороги, а попереду з’їзд з ґанку. Я не приділяла такої уваги бордюрам, і з’їздам та заїздам з доріг на тротуар, і навіть ямам. Здавалося, що розуміла, але не приділяла. Надя не нарікає.

Згодом ми побачимо її руки, а зараз, щоби почути реакцію, я питаю. «Я не знаю. От чесно, не знаю. Можливо, вони катаються на машині та просто цього не бачать. Можливо, нема кому їм про це сказати. Вважаю, що людина, яка б сіла, отак, як я, і проїхала, вона б зрозуміла, як це…»

Рухаємося її звичним маршрутом, не обираючи ані легший, ані більш проблемний шлях. Загалом Надія витрачає на дорогу близько півгодини, якщо в доброму темпі.

«Ми от тепер після змагань усією збірною гуляли по Риму…. Так, Рим – це Рим, але загалом Італія така, що ти не мусиш іти до міської влади і говорити: а ось тут не зробили пониження, ти потрапляєш, куди хочеш, одразу з вокзалу. А у нас у Києві на вокзалі – жах, я боюся за колеса руками братися, і не тому, що я така панна, мені не дуже ідеться про ці манікюри-педикюри, але чистоту люблю, а там так брудно! Не розумію, чому так, у нас така гарна країна, неймовірно… І то, мабуть, і не від влади залежить, а від кожного: я дбаю про це, не смічу, бо це моє, я тут живу. Певно, треба ще трохи часу. Разом з тим, якщо чекати – то можна і не дочекатися. Треба змінювати!»

«Так, де-не-де є пониження і спуски, але загалом бордюри, бордюри і бордюри. І ями, стан покриття тротуарів – це найгірше. Буває, що я змушена виїхати на проїжджу частину…» – ми прямуємо Капушанською вулицею Ужгорода, і ліпше, ніж слова, про комфортність цього маршруту для Наді скажуть світлини.

Варто зазначити: у Надії більш виграшна позиція, ніж у більшості візочників – професійна спортсменка має сильні руки, чудову координацію і дуже вправно маневрує та тримає баланс. Для інших отакі кільканадцятисантиметрові перешкоди можуть бути неподоланними.

До слова, всі проблемні моменти, на які звертаємо увагу тут, найчастіше стосуються не лише візочників, а і, наприклад, велосипедистів, мам із дитячими візками, людей із поганим зором. Так само це лячно, коли мова про виїзд на автошлях.

Дорогою говоримо про всі ці формулювання: особливі потреби, обмежені можливості… «Обмежені можливості? Я не можу сказати, що у мене обмеженіші можливості, ніж в умовного когось. Наприклад, у моєї сусідки. Усі люди в чомусь обмежені. Я не можу купити собі “Лексус”, не можу собі купити квартиру. Так і моя сусідка. “Особливі потреби”? Мені не подобається це формулювання. Мені не потрібно чогось “особливого”. Мені треба, щоби було адаптоване місто, доступний громадський транспорт, щоби я мала доступ до навчання, до розваг, наприклад, театр чи кінотеатр, до будь-якого кафе чи ресторану. Так, не всі люди на візку можуть собі дозволити обід чи вечерю в ресторані, але ж буває в житті свято, в усіх! Чому я, виходячи з дому, мушу планувати весь маршрут, з огляду на те, куди я можу потрапити, а не тому, куди я хочу? Чому я мушу просити про допомогу, коли можна б цього не робити? От залізничний вокзал: зробили ці вагони з ліфтами, так, молодці, але … вони не працюють! Чому хтось мусить надривати собі спину, чому мусить носити мене?» – насправді Надя так лише відповідає на питання, але акцентує інше.

«Я виросла в селі, там майже не було асфальту, і це гірська місцевість, для мене бордюри не є трагедією, я не звертаю уваги, і я спортсменка, у мене сильні руки. Але є інші люди. І для них це катастрофа. Можу порівняти: я приїхала сюди в 2012 році, й зроблено чимало. Раніше я не могла сама дістатися від вокзалу до обласної лікарні, а це не така велика відстань, це один проспект, а от тепер мені це легко. Тобто певна робота виконана. Хоча, звісно, є порушення. Я мрію про те, що зможу своїм друзям на візках сказати: приїздіть в Ужгород, ми зможемо гарно погуляти й добре відпочити! У нас чудове місто. Я не переїду ніколи і нікуди звідси. І надіюся, доживу до того, що у нас будуть доступні автобуси. Так, у місті є пару маршруток з підйомником, але мені не по дорозі, мені треба скласти шалений план, щоби мати то задоволення п’ять хвилин прокататися! – Надія, звісно, знову з усмішкою. – Знаєш, я вважаю, що не треба нарікати й акцентуватися на поганому, на тому, що тобі “не додали”, негатив засмоктує. Треба бачити краще і радіти життю!»

Ми наближаємося до її гуртожитку. Так званий «новий район» Ужгорода, і затишний його куточок, гарно озеленений. Тут я особисто передаю вітання міській владі, називаючи адресу: Володимирська, 76, парафіяльний гуртожиток при катехитичному центрі. Щодня Надія від’їздить і приїздить через отаку дорогу, найчастіше кількаразово. Ми обіцяли показати руки чемпіонки – прошу. І зауважу: був не дощовий день. 

«Моє дозвілля, коли вільна змагань і тренувань? Валяюся на дивані й дивлюся фільми, гуляю з друзями, найчастіше по набережній… Але зазвичай Оксана Михайлівна так нас утомлює, що нема ні на що сил (сміється – прим. авт.). Улітку на басейн, і подорожуємо тут недалеко, Закарпаття ж прекрасне, люблю Воєводино, там мені комфортно. Так, я вмію готувати, часом куховарю, і найкраще вдається м’ясо. Багато читаю, обожнюю книги. Це тепер часто мотиваційна література, філософія, зараз на столі в мене збірка Ремарка… Найбільше люблю книги, які не дають відповідей на усі питання, а ти сама добудовуєш ту картинку. На кілька днів їжджу додому, спілкуюся з рідними, у мене четверо братів, у кожного сім’я, це купа дітей… Найбільшу радість мені приносить спілкування».

«Як мене зустрічає село? Мама пишається, так. Не знаю, чи в інших галузях, але в спорті точно ніхто з села поки такого не досяг, їй приємно. Навряд хтось очікував, бо для села людина на візку – це втрачена людина, і тому я для них приємний сюрприз. Але насправді я себе ніколи не відчувала там “втраченою”, мене завжди підтримували, робили все, щоби в мне було добре життя, навіть у походи возили, це кумедні історії, це було весело! Я дуже вдячна родині, що не давали мені почуватися, як кажуть, “інвалідом”».

«Чи я є для когось натхненням? Не ставлю для себе за мету, не відчуваю, що в мене особливе життя. Хотіла бути чемпіонкою Європи і світу, це є, але то командні медалі, тепер мені йдеться про особисті досягнення. То купа часу і купа роботи. Так, Паралімпіада, хотіла б досягнути успіху. Колись я дійду до фінішу в спорті. Хочу реалізуватися в соціальній сфері. Як вийде – життя покаже. Що головне? Допомагати людям. Як колись допомогли мені. Бо без допомоги моїх друзів нічого не було б. Що я робила вдома? Допомагала мамі з хатньою роботою, готувала, спілкувалася, мала життя, працювала за комп’ютером, навіть якісь гроші заробляла… Але тепер моє коло значно ширше. Я завжди мріяла займатися спортом. І мати друзів, вони в мене чудові. Люди кажуть, що у жінок з ім’ям Надія важка доля, а я – щаслива!»

«Паралімпіада, успіхи в спорті – це радше мета. А мрії… Ну, я дуже хочу, аби на великих змаганнях звучав гімн України і сиділа на першому місці – то нема більшого щастя. Мрію не спіткнутися духовно. Не схибити. Хотіла б прожити своє життя, не зробити нічого погано і приносити користь. Прожити так, аби пишатися. Не проґавити можливості. Зробити все, що я можу. Що ж до буденних речей – звісно, мрію про своє житло, сподіваюся, колись здійсниться. Хочу жити в Ужгороді. Ще моя мрія – віддати те, що мені дали. Моя робота над собою, мій досвід – цим треба поділитися. Чи є серед цих мрій родина? От чесно: ніколи над цим не думала. Багато про що мріяла в житті, але ніколи про сім’ю».

Щоби піднятися до свого помешкання, Надії потрібно майже дві хвилини. Те, як вона це робить, може одночасно і розбити серце, і надихнути. Втім, а чому дві хвилини? 1 хвилина і 45 секунд.

Ми перші, при кому вона це зробила публічно. І, як завжди, це все не без усмішки і жартів. Дівчина-позитив, дівчина-магніт, дівчина-енергія, переможниця, навіть не враховуючи медалі, – день, проведений із дівчиною на ім’я Надія, був одним із найкращих днів мого життя.

Текст: Алла Хаятова

Фото: Сергій Гудак

P. S. Надія Дьолог готова до співпраці з міською владою, щоби покращити доступність Ужгорода для всіх людей. І, певно, не тільки Ужгорода. Наразі ж замість постскриптума – аматорське відео про важливість дотримання будівельних норм.Для того щоби спуститися зі свого помешкання на другому поверсі гуртожитку, їй потрібно менше хвилини. Вона робить це сама. Спиною вниз. І, як завжди, не без усмішки і жартів. Ні, там немає ліфту, там сходи.

А нагорі вона пригощає нас кавою. Для багатьох закарпатців запашний напій – це культ, і Надя не осторонь. Кава має бути свіжозмелена, із так званої гейзерної кавоварки: гаряча і міцна. Вона все робить сама і в процесі сміється: «Мій сусід і друг Вадим варить смачнішу – ми це робимо по черзі – але мені свій секрет не відкриває, думаю, справа у пропорціях».

Можемо хіба уявити, яка кава у Вадима, у Наді вона досконала. Вона так і не дозволить нам допомогти дістати чашку чи щось інше – хіба миску для винограду, бо ж сиджу поруч із шафкою.

«Я вас бачила по телевізору», – півгодини тому сказала продавчиня на ринку, який найближчий до Надиної оселі. У неї дівчина вподобала виноград.

«Це ж наша чемпіонка, от приїхала з Італії, виграла Європу», – говорю жінці, доки Надія обирає гроно. Пані продає пакунок за 50 грн замість 51, каже «як для вас» і чомусь дещо ошелешено дивиться, як дівчина їде далі. «Ну, так, ринок – він специфічний, тут усюди перешкоди і випробовування, це важко», – могла б сказати Надія. Але вона цього не каже. Вона граційно проїхала через торгові ряди, швидко знайшла потрібний прилавок з-поміж лабіринту яток з побутовою хімією та овочами й купила італійську каву в зернах: «Зараз моя черга, і кава має бути найкраща».

Надя охочіше розповідає про супермаркети: мовляв, ані один в Ужгороді не пристосований для людей на візках, і тяжко там також тим, хто погано бачить. Жодної належно обладнаної вбиральні, наприклад. «От ти питаєш про ті ваги в маркетах, де овочі? Просто прошу людей мені допомогти, без проблем».

Надія – дипломований соціальний працівник, вона цьогоріч закінчила магістратуру Ужгородського національного університету, і всі ці моменти про доступність простору цікавлять її ще більше, ніж людину, котру таке стосується в побуті. «Про що я мрію? Збудувати гуртожиток, перший гуртожиток, що буде комфортний для людей з інвалідністю. Для різних людей, не тільки візочників. Є ж ті, хто не чує, не бачить… У нас приміщень, котрі доступні для всіх, нема».

Ми прямуємо з місця її тренувань до неї в гості, і це не близько. Та спершу зустрілися в спорткомплексі. Ми не знайшли Надю одразу, тренування фехтувальників-візочників перенесли в іншу залу. Наразі там нема електрики, тренери ставлять підручне світло, але є великі вікна, написи на стінах і такі потрібні спеціальні установки для «мушкетерів»-візочників.

Доки тренерка пропонує хлопцям, які от спустилися з візків, зробити планки і відтискання, ми з Надією плануємо вирушити на прогулянку: вона цілком може мати полегшений режим, адже щойно повернулася з Італії, з чемпіонату Європи, де у складі української команди здобула чемпіонство.

«Бронзова медаль чемпіонату Європи для мене важить більше, ніж золоті. Це далося так важко фізично і, передовсім, психологічно. Це – моя важлива перемога, може, найскладніша», – говорить Надя. Вона присвячує нагороди тренерці: «У мене самої б не вдалося». Надія підкреслює роль своєї тренерки не лише в її особистій кар’єрі, а й щодо розвитку паралімпійського руху, загалом спорту людей з інвалідністю.

«Я сама б цього не зробила. Мого особистого бажання, моєї сили, стремління, бракувало б для результату. Тут 50 % моїх – і стільки ж тренера. Оксана Михайлівна (пані Рапинець – головний тренер фехтувальників-візочників на Закарпатті, і рівень її команди таки вражає, зараз це вкотре довів чемпіонат України – прим. авт.) має вдосталь досвіду і сил, аби був прорив. Ми працюємо – і є результат. Звісно, не можна знати, як Бог на це дивиться, але у мене відчуття, що я йду правильним шляхом, значить, мене підтримає, підтримає нас».

Їй було 25, коли вирішила не просто змінити, а переламати своє життя: поїхати із закарпатського гірського села Тарасівка в обласний центр і вступити до університету. Надія не мала тут родичів і друзів, не уявляла, як жити у місті, але – просто поїхала. «Скажу відверто: коли я вступала до УжНУ, я не мала тих знань, які були потрібні. Але мала бажання і відчуття, що можу, що вдасться. Вдячна всім, хто повірив і підтримав. Далі я вже вчилася, все надолужувала. Тепер, вважаю, я гідна студентка».

У кав’ярні вона замовить американо, як не дивно. Утім, певно, «закарпатської» надміцної кави може бути й забагато. «Улюблені кафе? У мене не так. Я відвідую ті, куди можна дістатися, заїхати. Пороги… Для мене вони не так важливі, бо маю сильні руки, але для інших… Знову ж таки, вбиральні». Вона нічого не говоритиме про умови у спорткомплексі, де тренується, але про це хочеться сказати мені. Наразі збірна Закарпаття з фехтування на візках – чи не найуспішніша в області спортивна команда, і всім причетним мало б бути не лише за обов’язок, а за честь і радість створити для них найліпші умови з можливих. Я не вимовляю цю ремарку, я дуже чекала на цю зустріч, щаслива «виловити» Надію з-поміж її зборів і змагань, ми говоримо про важливе.

«Мені було 10 років, я впала з черешні. Це було високо, так, я любила лазити по деревах! У мене високе ураження, це грудний відділ хребта. Багато спортсменів, котрі змагаються у нашому виді, мають ураження, які дозволяють їм більше. А мені потрібно більше працювати. Навіть були такі розмови, що в мене не вдасться, що я не зможу бути успішна в цьому спорті. Я спитала подумки: ну хто ти такий у моєму житті, аби так говорити? І працювала», – каже Надія, не надто зосереджуючись на тому, що все її дитинство пройшло в лікарнях і на реабілітації, тільки дякує родині, що робили все можливе й оточили любов’ю.

Надія – чемпіонка України й Угорщини з паверліфтингу, це був її перший спорт, і це було вдало, здобувала першість, змагалася в загальних категоріях, незважаючи на свої особливості. Сталося так, що не побачила подальшого розвитку і без певних планів прийшла у фехтування. «Пішло» одразу. «На першому своєму змаганні з фехтування я здобула третє місце. А для мене це неприпустимо! Це був як ляпас. Я маю бути першою! Я люблю перемагати! Це стало викликом. Почала тренуватися серйозніше. Фехтування мене багато чого навчило в житті. Це дуже, дуже складний вид спорту. Тут недостатньо бути сильним. Треба бути розумним, швидким, хитрим, прораховувати тактику… Тут перемагаєш не лише фізично, технічно, але і психологічно. Фехтування гартує характер. Це виховує, так». Сьогодні Надія Дьолог – чемпіонка Європи і світу з фехтування на візках (вона фехтує на рапірі, це основна її зброя, і на шаблі), і от уже цього жовтня – знову чемпіонка України, готується на Паралімпіаду 2020 року.

«Чи я плакала ночами? Не пригадую. Але було різне. Коли я переїхала в місто, цілком для мене нове, зустрічалася з хлопцем, не на візку, й от усе це, мій спорт, університет, не до стосунків… Мені треба було піднятися сходинками, а ми якраз посварилися. І я собі думаю: це жах, я не хочу від тебе залежати, я не хочу, щоби я все життя залежала від когось на всі 100 %, не хочу, це неприпустимо! Коли важко, я не плачу, я радше злюся. Я знала теорію, як спускатися і підніматися сходинками, знала, що люди це роблять. Спустилася, ок. А піднятися? Пробую – не вдається. Я придумала якусь техніку, прив’язалася… Ці півгодини були, певно, найгірші в моєму житті. Майка – мокра, це, так, було тяжко. Але я зробила один раз і… Буває, по 7-8 разів спускаюся і піднімаюся, у мене активне життя, я не сиджу вдома. Я тут, у гуртожитку при римо-католицькому центрі, живу сім років і дуже рада, мені допомогли оселитися, й важливо, що тут нема нічого зайвого, нема негативу, який міг би когось і затягнути. Тут хороші люди». Надія також від душі дякує всім, хто підтримав її у спортивній кар’єрі: «Мені дуже важко просити про допомогу. Але доводилося. І часом ставалися дива. Мене підтримували дуже вчасно. І дуже серйозно. І не просячи нічого взамін, навіть згадки. Бувало таке, що просто перед виїздом, який, думала, вже не відбудеться, з’являлися можливості, бо мені допомогли. Пам’ятаю кожного». 

Спорт – це її життя. Але серцем вона вже й у іншій своїй професії. Хоч це і має форму дружньої підтримки. Зараз вболіває за хлопця, який через травму хребта опинився у візку: «Рік його травмі, поламана спина, ушкоджений спинний мозок. Сів на візок. То мало б бути завданням лікарів, пояснити: сядь на підходящий візок, не завеликий і не замалий, той, який для тебе, візьми правильну подушку, це важливо, аби ти не мав пролежнів, і так далі. Мала б працювати реабілітація, відповідні центри і, можливо, психолог. А сьогодні цей хлопець, окрім інших, має великі проблеми з пролежнями… У нього і не є така важка травма, міг би реабілітуватися, але він тепер загоює рани замість працювати над собою. Тут потрібна допомога. Хтось одразу має сказати людині, яка опинилася в подібній ситуації, що їй робити, як діяти, по пунктах, і що це – не кінець життя. А у нас нема механізму, коли співдіють лікар, соціальний працівник, психолог…»

«Як я це бачу? От мені вдалося вирватися з села, влаштувати життя, але, можливо, не всі так можуть. Потрібно дати інформацію: от є гуртожиток, є університет, є можливість роботи, є спорт, і ми все покажемо і допоможемо. Але, звісно, в людини повинне бути бажання. Я часто, втім, бачу людей, які не готові цього робити: у них трагедія, вони шкодують себе, їх шкодують родичі. Найбільша ж для мене трагедія – коли тебе шкодують. Ненавиджу, коли мене жаліють! От приїжджаю я до себе в село, і сидить навпроти мене мій однокласник, йому, як і мені, 32 роки, він бухає, курить, у нього вдома жінка і діти, але жодної радості, сіре життя. Говорить: “Мені тебе так шкода”. А насправді він має вигляд вдвічі старшого, виснажений, без “вогнику”, нереалізований… Мені жалість не потрібна. У мене прекрасне життя! Я ним задоволена. Я мріяла, і ці мрії здійснюються. І далі я планую працювати в соціальній роботі, допомагати людям. Допомогти отримати шанс. Якщо хоч один із десятьох себе реалізує – хіба може бути більше щастя? Мені свого часу дуже допомогли мої дівчата, Василинка Попович і Христинка Балог, розказували і показували, а потім я зрозуміла, що можу і сама все робити. Хоч і зараз не можу хвалитися, що, мовляв, все, ніхто мені не потрібен. Звісно, потрібен».

«Я травмувалася в дитячому віці й не пам’ятаю “ходячого” життя, для мене нема інакшого. Мене оточили любов’ю в сім’ї, і мама, і всі мої брати, я не відчувала себе “зламаною”… Брати мене возили в школу, на прогулянки, сестра навіть ходила зі мною в похід, штовхала візок по горах… Я так звикла. От ти не усвідомлюєш, коли вранці прокидаєшся, стаєш на ноги і йдеш на кухню по каву, правда? Так і я – для мене природно прокинутися, сісти у візок і рулити на кухню робити каву. Думаю, я б мала страшенний стрес, коли б відчула ноги і почала ходити, катастрофа!» – Надя в своєму стилі, усміхається.

Ми виходимо зі спорткомплексу, де дівчина тренується шість разів на тиждень щонайменше по чотири години.

Я нараховую чотири пороги, а попереду з’їзд з ґанку. Я не приділяла такої уваги бордюрам, і з’їздам та заїздам з доріг на тротуар, і навіть ямам. Здавалося, що розуміла, але не приділяла. Надя не нарікає.

Згодом ми побачимо її руки, а зараз, щоби почути реакцію, я питаю. «Я не знаю. От чесно, не знаю. Можливо, вони катаються на машині та просто цього не бачать. Можливо, нема кому їм про це сказати. Вважаю, що людина, яка б сіла, отак, як я, і проїхала, вона б зрозуміла, як це…»

Рухаємося її звичним маршрутом, не обираючи ані легший, ані більш проблемний шлях. Загалом Надія витрачає на дорогу близько півгодини, якщо в доброму темпі.

«Ми от тепер після змагань усією збірною гуляли по Риму…. Так, Рим – це Рим, але загалом Італія така, що ти не мусиш іти до міської влади і говорити: а ось тут не зробили пониження, ти потрапляєш, куди хочеш, одразу з вокзалу. А у нас у Києві на вокзалі – жах, я боюся за колеса руками братися, і не тому, що я така панна, мені не дуже ідеться про ці манікюри-педикюри, але чистоту люблю, а там так брудно! Не розумію, чому так, у нас така гарна країна, неймовірно… І то, мабуть, і не від влади залежить, а від кожного: я дбаю про це, не смічу, бо це моє, я тут живу. Певно, треба ще трохи часу. Разом з тим, якщо чекати – то можна і не дочекатися. Треба змінювати!»

«Так, де-не-де є пониження і спуски, але загалом бордюри, бордюри і бордюри. І ями, стан покриття тротуарів – це найгірше. Буває, що я змушена виїхати на проїжджу частину…» – ми прямуємо Капушанською вулицею Ужгорода, і ліпше, ніж слова, про комфортність цього маршруту для Наді скажуть світлини.

Варто зазначити: у Надії більш виграшна позиція, ніж у більшості візочників – професійна спортсменка має сильні руки, чудову координацію і дуже вправно маневрує та тримає баланс. Для інших отакі кільканадцятисантиметрові перешкоди можуть бути неподоланними.

До слова, всі проблемні моменти, на які звертаємо увагу тут, найчастіше стосуються не лише візочників, а і, наприклад, велосипедистів, мам із дитячими візками, людей із поганим зором. Так само це лячно, коли мова про виїзд на автошлях.

Дорогою говоримо про всі ці формулювання: особливі потреби, обмежені можливості… «Обмежені можливості? Я не можу сказати, що у мене обмеженіші можливості, ніж в умовного когось. Наприклад, у моєї сусідки. Усі люди в чомусь обмежені. Я не можу купити собі “Лексус”, не можу собі купити квартиру. Так і моя сусідка. “Особливі потреби”? Мені не подобається це формулювання. Мені не потрібно чогось “особливого”. Мені треба, щоби було адаптоване місто, доступний громадський транспорт, щоби я мала доступ до навчання, до розваг, наприклад, театр чи кінотеатр, до будь-якого кафе чи ресторану. Так, не всі люди на візку можуть собі дозволити обід чи вечерю в ресторані, але ж буває в житті свято, в усіх! Чому я, виходячи з дому, мушу планувати весь маршрут, з огляду на те, куди я можу потрапити, а не тому, куди я хочу? Чому я мушу просити про допомогу, коли можна б цього не робити? От залізничний вокзал: зробили ці вагони з ліфтами, так, молодці, але … вони не працюють! Чому хтось мусить надривати собі спину, чому мусить носити мене?» – насправді Надя так лише відповідає на питання, але акцентує інше.

«Я виросла в селі, там майже не було асфальту, і це гірська місцевість, для мене бордюри не є трагедією, я не звертаю уваги, і я спортсменка, у мене сильні руки. Але є інші люди. І для них це катастрофа. Можу порівняти: я приїхала сюди в 2012 році, й зроблено чимало. Раніше я не могла сама дістатися від вокзалу до обласної лікарні, а це не така велика відстань, це один проспект, а от тепер мені це легко. Тобто певна робота виконана. Хоча, звісно, є порушення. Я мрію про те, що зможу своїм друзям на візках сказати: приїздіть в Ужгород, ми зможемо гарно погуляти й добре відпочити! У нас чудове місто. Я не переїду ніколи і нікуди звідси. І надіюся, доживу до того, що у нас будуть доступні автобуси. Так, у місті є пару маршруток з підйомником, але мені не по дорозі, мені треба скласти шалений план, щоби мати то задоволення п’ять хвилин прокататися! – Надія, звісно, знову з усмішкою. – Знаєш, я вважаю, що не треба нарікати й акцентуватися на поганому, на тому, що тобі “не додали”, негатив засмоктує. Треба бачити краще і радіти життю!»

Ми наближаємося до її гуртожитку. Так званий «новий район» Ужгорода, і затишний його куточок, гарно озеленений. Тут я особисто передаю вітання міській владі, називаючи адресу: Володимирська, 76, парафіяльний гуртожиток при катехитичному центрі. Щодня Надія від’їздить і приїздить через отаку дорогу, найчастіше кількаразово. Ми обіцяли показати руки чемпіонки – прошу. І зауважу: був не дощовий день. 

«Моє дозвілля, коли вільна змагань і тренувань? Валяюся на дивані й дивлюся фільми, гуляю з друзями, найчастіше по набережній… Але зазвичай Оксана Михайлівна так нас утомлює, що нема ні на що сил (сміється – прим. авт.). Улітку на басейн, і подорожуємо тут недалеко, Закарпаття ж прекрасне, люблю Воєводино, там мені комфортно. Так, я вмію готувати, часом куховарю, і найкраще вдається м’ясо. Багато читаю, обожнюю книги. Це тепер часто мотиваційна література, філософія, зараз на столі в мене збірка Ремарка… Найбільше люблю книги, які не дають відповідей на усі питання, а ти сама добудовуєш ту картинку. На кілька днів їжджу додому, спілкуюся з рідними, у мене четверо братів, у кожного сім’я, це купа дітей… Найбільшу радість мені приносить спілкування».

«Як мене зустрічає село? Мама пишається, так. Не знаю, чи в інших галузях, але в спорті точно ніхто з села поки такого не досяг, їй приємно. Навряд хтось очікував, бо для села людина на візку – це втрачена людина, і тому я для них приємний сюрприз. Але насправді я себе ніколи не відчувала там “втраченою”, мене завжди підтримували, робили все, щоби в мне було добре життя, навіть у походи возили, це кумедні історії, це було весело! Я дуже вдячна родині, що не давали мені почуватися, як кажуть, “інвалідом”».

«Чи я є для когось натхненням? Не ставлю для себе за мету, не відчуваю, що в мене особливе життя. Хотіла бути чемпіонкою Європи і світу, це є, але то командні медалі, тепер мені йдеться про особисті досягнення. То купа часу і купа роботи. Так, Паралімпіада, хотіла б досягнути успіху. Колись я дійду до фінішу в спорті. Хочу реалізуватися в соціальній сфері. Як вийде – життя покаже. Що головне? Допомагати людям. Як колись допомогли мені. Бо без допомоги моїх друзів нічого не було б. Що я робила вдома? Допомагала мамі з хатньою роботою, готувала, спілкувалася, мала життя, працювала за комп’ютером, навіть якісь гроші заробляла… Але тепер моє коло значно ширше. Я завжди мріяла займатися спортом. І мати друзів, вони в мене чудові. Люди кажуть, що у жінок з ім’ям Надія важка доля, а я – щаслива!»

«Паралімпіада, успіхи в спорті – це радше мета. А мрії… Ну, я дуже хочу, аби на великих змаганнях звучав гімн України і сиділа на першому місці – то нема більшого щастя. Мрію не спіткнутися духовно. Не схибити. Хотіла б прожити своє життя, не зробити нічого погано і приносити користь. Прожити так, аби пишатися. Не проґавити можливості. Зробити все, що я можу. Що ж до буденних речей – звісно, мрію про своє житло, сподіваюся, колись здійсниться. Хочу жити в Ужгороді. Ще моя мрія – віддати те, що мені дали. Моя робота над собою, мій досвід – цим треба поділитися. Чи є серед цих мрій родина? От чесно: ніколи над цим не думала. Багато про що мріяла в житті, але ніколи про сім’ю».

Щоби піднятися до свого помешкання, Надії потрібно майже дві хвилини. Те, як вона це робить, може одночасно і розбити серце, і надихнути. Втім, а чому дві хвилини? 1 хвилина і 45 секунд.

Ми перші, при кому вона це зробила публічно. І, як завжди, це все не без усмішки і жартів. Дівчина-позитив, дівчина-магніт, дівчина-енергія, переможниця, навіть не враховуючи медалі, – день, проведений із дівчиною на ім’я Надія, був одним із найкращих днів мого життя.

Текст: Алла Хаятова

Фото: Сергій Гудак

P. S. Надія Дьолог готова до співпраці з міською владою, щоби покращити доступність Ужгорода для всіх людей. І, певно, не тільки Ужгорода. Наразі ж замість постскриптума – аматорське відео про важливість дотримання будівельних норм.Для того щоби спуститися зі свого помешкання на другому поверсі гуртожитку, їй потрібно менше хвилини. Вона робить це сама. Спиною вниз. І, як завжди, не без усмішки і жартів. Ні, там немає ліфту, там сходи.

А нагорі вона пригощає нас кавою. Для багатьох закарпатців запашний напій – це культ, і Надя не осторонь. Кава має бути свіжозмелена, із так званої гейзерної кавоварки: гаряча і міцна. Вона все робить сама і в процесі сміється: «Мій сусід і друг Вадим варить смачнішу – ми це робимо по черзі – але мені свій секрет не відкриває, думаю, справа у пропорціях».

Можемо хіба уявити, яка кава у Вадима, у Наді вона досконала. Вона так і не дозволить нам допомогти дістати чашку чи щось інше – хіба миску для винограду, бо ж сиджу поруч із шафкою.

«Я вас бачила по телевізору», – півгодини тому сказала продавчиня на ринку, який найближчий до Надиної оселі. У неї дівчина вподобала виноград.

«Це ж наша чемпіонка, от приїхала з Італії, виграла Європу», – говорю жінці, доки Надія обирає гроно. Пані продає пакунок за 50 грн замість 51, каже «як для вас» і чомусь дещо ошелешено дивиться, як дівчина їде далі. «Ну, так, ринок – він специфічний, тут усюди перешкоди і випробовування, це важко», – могла б сказати Надія. Але вона цього не каже. Вона граційно проїхала через торгові ряди, швидко знайшла потрібний прилавок з-поміж лабіринту яток з побутовою хімією та овочами й купила італійську каву в зернах: «Зараз моя черга, і кава має бути найкраща».

Надя охочіше розповідає про супермаркети: мовляв, ані один в Ужгороді не пристосований для людей на візках, і тяжко там також тим, хто погано бачить. Жодної належно обладнаної вбиральні, наприклад. «От ти питаєш про ті ваги в маркетах, де овочі? Просто прошу людей мені допомогти, без проблем».

Надія – дипломований соціальний працівник, вона цьогоріч закінчила магістратуру Ужгородського національного університету, і всі ці моменти про доступність простору цікавлять її ще більше, ніж людину, котру таке стосується в побуті. «Про що я мрію? Збудувати гуртожиток, перший гуртожиток, що буде комфортний для людей з інвалідністю. Для різних людей, не тільки візочників. Є ж ті, хто не чує, не бачить… У нас приміщень, котрі доступні для всіх, нема».

Ми прямуємо з місця її тренувань до неї в гості, і це не близько. Та спершу зустрілися в спорткомплексі. Ми не знайшли Надю одразу, тренування фехтувальників-візочників перенесли в іншу залу. Наразі там нема електрики, тренери ставлять підручне світло, але є великі вікна, написи на стінах і такі потрібні спеціальні установки для «мушкетерів»-візочників.

Доки тренерка пропонує хлопцям, які от спустилися з візків, зробити планки і відтискання, ми з Надією плануємо вирушити на прогулянку: вона цілком може мати полегшений режим, адже щойно повернулася з Італії, з чемпіонату Європи, де у складі української команди здобула чемпіонство.

«Бронзова медаль чемпіонату Європи для мене важить більше, ніж золоті. Це далося так важко фізично і, передовсім, психологічно. Це – моя важлива перемога, може, найскладніша», – говорить Надя. Вона присвячує нагороди тренерці: «У мене самої б не вдалося». Надія підкреслює роль своєї тренерки не лише в її особистій кар’єрі, а й щодо розвитку паралімпійського руху, загалом спорту людей з інвалідністю.

«Я сама б цього не зробила. Мого особистого бажання, моєї сили, стремління, бракувало б для результату. Тут 50 % моїх – і стільки ж тренера. Оксана Михайлівна (пані Рапинець – головний тренер фехтувальників-візочників на Закарпатті, і рівень її команди таки вражає, зараз це вкотре довів чемпіонат України – прим. авт.) має вдосталь досвіду і сил, аби був прорив. Ми працюємо – і є результат. Звісно, не можна знати, як Бог на це дивиться, але у мене відчуття, що я йду правильним шляхом, значить, мене підтримає, підтримає нас».

Їй було 25, коли вирішила не просто змінити, а переламати своє життя: поїхати із закарпатського гірського села Тарасівка в обласний центр і вступити до університету. Надія не мала тут родичів і друзів, не уявляла, як жити у місті, але – просто поїхала. «Скажу відверто: коли я вступала до УжНУ, я не мала тих знань, які були потрібні. Але мала бажання і відчуття, що можу, що вдасться. Вдячна всім, хто повірив і підтримав. Далі я вже вчилася, все надолужувала. Тепер, вважаю, я гідна студентка».

У кав’ярні вона замовить американо, як не дивно. Утім, певно, «закарпатської» надміцної кави може бути й забагато. «Улюблені кафе? У мене не так. Я відвідую ті, куди можна дістатися, заїхати. Пороги… Для мене вони не так важливі, бо маю сильні руки, але для інших… Знову ж таки, вбиральні». Вона нічого не говоритиме про умови у спорткомплексі, де тренується, але про це хочеться сказати мені. Наразі збірна Закарпаття з фехтування на візках – чи не найуспішніша в області спортивна команда, і всім причетним мало б бути не лише за обов’язок, а за честь і радість створити для них найліпші умови з можливих. Я не вимовляю цю ремарку, я дуже чекала на цю зустріч, щаслива «виловити» Надію з-поміж її зборів і змагань, ми говоримо про важливе.

«Мені було 10 років, я впала з черешні. Це було високо, так, я любила лазити по деревах! У мене високе ураження, це грудний відділ хребта. Багато спортсменів, котрі змагаються у нашому виді, мають ураження, які дозволяють їм більше. А мені потрібно більше працювати. Навіть були такі розмови, що в мене не вдасться, що я не зможу бути успішна в цьому спорті. Я спитала подумки: ну хто ти такий у моєму житті, аби так говорити? І працювала», – каже Надія, не надто зосереджуючись на тому, що все її дитинство пройшло в лікарнях і на реабілітації, тільки дякує родині, що робили все можливе й оточили любов’ю.

Надія – чемпіонка України й Угорщини з паверліфтингу, це був її перший спорт, і це було вдало, здобувала першість, змагалася в загальних категоріях, незважаючи на свої особливості. Сталося так, що не побачила подальшого розвитку і без певних планів прийшла у фехтування. «Пішло» одразу. «На першому своєму змаганні з фехтування я здобула третє місце. А для мене це неприпустимо! Це був як ляпас. Я маю бути першою! Я люблю перемагати! Це стало викликом. Почала тренуватися серйозніше. Фехтування мене багато чого навчило в житті. Це дуже, дуже складний вид спорту. Тут недостатньо бути сильним. Треба бути розумним, швидким, хитрим, прораховувати тактику… Тут перемагаєш не лише фізично, технічно, але і психологічно. Фехтування гартує характер. Це виховує, так». Сьогодні Надія Дьолог – чемпіонка Європи і світу з фехтування на візках (вона фехтує на рапірі, це основна її зброя, і на шаблі), і от уже цього жовтня – знову чемпіонка України, готується на Паралімпіаду 2020 року.

«Чи я плакала ночами? Не пригадую. Але було різне. Коли я переїхала в місто, цілком для мене нове, зустрічалася з хлопцем, не на візку, й от усе це, мій спорт, університет, не до стосунків… Мені треба було піднятися сходинками, а ми якраз посварилися. І я собі думаю: це жах, я не хочу від тебе залежати, я не хочу, щоби я все життя залежала від когось на всі 100 %, не хочу, це неприпустимо! Коли важко, я не плачу, я радше злюся. Я знала теорію, як спускатися і підніматися сходинками, знала, що люди це роблять. Спустилася, ок. А піднятися? Пробую – не вдається. Я придумала якусь техніку, прив’язалася… Ці півгодини були, певно, найгірші в моєму житті. Майка – мокра, це, так, було тяжко. Але я зробила один раз і… Буває, по 7-8 разів спускаюся і піднімаюся, у мене активне життя, я не сиджу вдома. Я тут, у гуртожитку при римо-католицькому центрі, живу сім років і дуже рада, мені допомогли оселитися, й важливо, що тут нема нічого зайвого, нема негативу, який міг би когось і затягнути. Тут хороші люди». Надія також від душі дякує всім, хто підтримав її у спортивній кар’єрі: «Мені дуже важко просити про допомогу. Але доводилося. І часом ставалися дива. Мене підтримували дуже вчасно. І дуже серйозно. І не просячи нічого взамін, навіть згадки. Бувало таке, що просто перед виїздом, який, думала, вже не відбудеться, з’являлися можливості, бо мені допомогли. Пам’ятаю кожного». 

Спорт – це її життя. Але серцем вона вже й у іншій своїй професії. Хоч це і має форму дружньої підтримки. Зараз вболіває за хлопця, який через травму хребта опинився у візку: «Рік його травмі, поламана спина, ушкоджений спинний мозок. Сів на візок. То мало б бути завданням лікарів, пояснити: сядь на підходящий візок, не завеликий і не замалий, той, який для тебе, візьми правильну подушку, це важливо, аби ти не мав пролежнів, і так далі. Мала б працювати реабілітація, відповідні центри і, можливо, психолог. А сьогодні цей хлопець, окрім інших, має великі проблеми з пролежнями… У нього і не є така важка травма, міг би реабілітуватися, але він тепер загоює рани замість працювати над собою. Тут потрібна допомога. Хтось одразу має сказати людині, яка опинилася в подібній ситуації, що їй робити, як діяти, по пунктах, і що це – не кінець життя. А у нас нема механізму, коли співдіють лікар, соціальний працівник, психолог…»

«Як я це бачу? От мені вдалося вирватися з села, влаштувати життя, але, можливо, не всі так можуть. Потрібно дати інформацію: от є гуртожиток, є університет, є можливість роботи, є спорт, і ми все покажемо і допоможемо. Але, звісно, в людини повинне бути бажання. Я часто, втім, бачу людей, які не готові цього робити: у них трагедія, вони шкодують себе, їх шкодують родичі. Найбільша ж для мене трагедія – коли тебе шкодують. Ненавиджу, коли мене жаліють! От приїжджаю я до себе в село, і сидить навпроти мене мій однокласник, йому, як і мені, 32 роки, він бухає, курить, у нього вдома жінка і діти, але жодної радості, сіре життя. Говорить: “Мені тебе так шкода”. А насправді він має вигляд вдвічі старшого, виснажений, без “вогнику”, нереалізований… Мені жалість не потрібна. У мене прекрасне життя! Я ним задоволена. Я мріяла, і ці мрії здійснюються. І далі я планую працювати в соціальній роботі, допомагати людям. Допомогти отримати шанс. Якщо хоч один із десятьох себе реалізує – хіба може бути більше щастя? Мені свого часу дуже допомогли мої дівчата, Василинка Попович і Христинка Балог, розказували і показували, а потім я зрозуміла, що можу і сама все робити. Хоч і зараз не можу хвалитися, що, мовляв, все, ніхто мені не потрібен. Звісно, потрібен».

«Я травмувалася в дитячому віці й не пам’ятаю “ходячого” життя, для мене нема інакшого. Мене оточили любов’ю в сім’ї, і мама, і всі мої брати, я не відчувала себе “зламаною”… Брати мене возили в школу, на прогулянки, сестра навіть ходила зі мною в похід, штовхала візок по горах… Я так звикла. От ти не усвідомлюєш, коли вранці прокидаєшся, стаєш на ноги і йдеш на кухню по каву, правда? Так і я – для мене природно прокинутися, сісти у візок і рулити на кухню робити каву. Думаю, я б мала страшенний стрес, коли б відчула ноги і почала ходити, катастрофа!» – Надя в своєму стилі, усміхається.

Ми виходимо зі спорткомплексу, де дівчина тренується шість разів на тиждень щонайменше по чотири години.

Я нараховую чотири пороги, а попереду з’їзд з ґанку. Я не приділяла такої уваги бордюрам, і з’їздам та заїздам з доріг на тротуар, і навіть ямам. Здавалося, що розуміла, але не приділяла. Надя не нарікає.

Згодом ми побачимо її руки, а зараз, щоби почути реакцію, я питаю. «Я не знаю. От чесно, не знаю. Можливо, вони катаються на машині та просто цього не бачать. Можливо, нема кому їм про це сказати. Вважаю, що людина, яка б сіла, отак, як я, і проїхала, вона б зрозуміла, як це…»

Рухаємося її звичним маршрутом, не обираючи ані легший, ані більш проблемний шлях. Загалом Надія витрачає на дорогу близько півгодини, якщо в доброму темпі.

«Ми от тепер після змагань усією збірною гуляли по Риму…. Так, Рим – це Рим, але загалом Італія така, що ти не мусиш іти до міської влади і говорити: а ось тут не зробили пониження, ти потрапляєш, куди хочеш, одразу з вокзалу. А у нас у Києві на вокзалі – жах, я боюся за колеса руками братися, і не тому, що я така панна, мені не дуже ідеться про ці манікюри-педикюри, але чистоту люблю, а там так брудно! Не розумію, чому так, у нас така гарна країна, неймовірно… І то, мабуть, і не від влади залежить, а від кожного: я дбаю про це, не смічу, бо це моє, я тут живу. Певно, треба ще трохи часу. Разом з тим, якщо чекати – то можна і не дочекатися. Треба змінювати!»

«Так, де-не-де є пониження і спуски, але загалом бордюри, бордюри і бордюри. І ями, стан покриття тротуарів – це найгірше. Буває, що я змушена виїхати на проїжджу частину…» – ми прямуємо Капушанською вулицею Ужгорода, і ліпше, ніж слова, про комфортність цього маршруту для Наді скажуть світлини.

Варто зазначити: у Надії більш виграшна позиція, ніж у більшості візочників – професійна спортсменка має сильні руки, чудову координацію і дуже вправно маневрує та тримає баланс. Для інших отакі кільканадцятисантиметрові перешкоди можуть бути неподоланними.

До слова, всі проблемні моменти, на які звертаємо увагу тут, найчастіше стосуються не лише візочників, а і, наприклад, велосипедистів, мам із дитячими візками, людей із поганим зором. Так само це лячно, коли мова про виїзд на автошлях.

Дорогою говоримо про всі ці формулювання: особливі потреби, обмежені можливості… «Обмежені можливості? Я не можу сказати, що у мене обмеженіші можливості, ніж в умовного когось. Наприклад, у моєї сусідки. Усі люди в чомусь обмежені. Я не можу купити собі “Лексус”, не можу собі купити квартиру. Так і моя сусідка. “Особливі потреби”? Мені не подобається це формулювання. Мені не потрібно чогось “особливого”. Мені треба, щоби було адаптоване місто, доступний громадський транспорт, щоби я мала доступ до навчання, до розваг, наприклад, театр чи кінотеатр, до будь-якого кафе чи ресторану. Так, не всі люди на візку можуть собі дозволити обід чи вечерю в ресторані, але ж буває в житті свято, в усіх! Чому я, виходячи з дому, мушу планувати весь маршрут, з огляду на те, куди я можу потрапити, а не тому, куди я хочу? Чому я мушу просити про допомогу, коли можна б цього не робити? От залізничний вокзал: зробили ці вагони з ліфтами, так, молодці, але … вони не працюють! Чому хтось мусить надривати собі спину, чому мусить носити мене?» – насправді Надя так лише відповідає на питання, але акцентує інше.

«Я виросла в селі, там майже не було асфальту, і це гірська місцевість, для мене бордюри не є трагедією, я не звертаю уваги, і я спортсменка, у мене сильні руки. Але є інші люди. І для них це катастрофа. Можу порівняти: я приїхала сюди в 2012 році, й зроблено чимало. Раніше я не могла сама дістатися від вокзалу до обласної лікарні, а це не така велика відстань, це один проспект, а от тепер мені це легко. Тобто певна робота виконана. Хоча, звісно, є порушення. Я мрію про те, що зможу своїм друзям на візках сказати: приїздіть в Ужгород, ми зможемо гарно погуляти й добре відпочити! У нас чудове місто. Я не переїду ніколи і нікуди звідси. І надіюся, доживу до того, що у нас будуть доступні автобуси. Так, у місті є пару маршруток з підйомником, але мені не по дорозі, мені треба скласти шалений план, щоби мати то задоволення п’ять хвилин прокататися! – Надія, звісно, знову з усмішкою. – Знаєш, я вважаю, що не треба нарікати й акцентуватися на поганому, на тому, що тобі “не додали”, негатив засмоктує. Треба бачити краще і радіти життю!»

Ми наближаємося до її гуртожитку. Так званий «новий район» Ужгорода, і затишний його куточок, гарно озеленений. Тут я особисто передаю вітання міській владі, називаючи адресу: Володимирська, 76, парафіяльний гуртожиток при катехитичному центрі. Щодня Надія від’їздить і приїздить через отаку дорогу, найчастіше кількаразово. Ми обіцяли показати руки чемпіонки – прошу. І зауважу: був не дощовий день. 

«Моє дозвілля, коли вільна змагань і тренувань? Валяюся на дивані й дивлюся фільми, гуляю з друзями, найчастіше по набережній… Але зазвичай Оксана Михайлівна так нас утомлює, що нема ні на що сил (сміється – прим. авт.). Улітку на басейн, і подорожуємо тут недалеко, Закарпаття ж прекрасне, люблю Воєводино, там мені комфортно. Так, я вмію готувати, часом куховарю, і найкраще вдається м’ясо. Багато читаю, обожнюю книги. Це тепер часто мотиваційна література, філософія, зараз на столі в мене збірка Ремарка… Найбільше люблю книги, які не дають відповідей на усі питання, а ти сама добудовуєш ту картинку. На кілька днів їжджу додому, спілкуюся з рідними, у мене четверо братів, у кожного сім’я, це купа дітей… Найбільшу радість мені приносить спілкування».

«Як мене зустрічає село? Мама пишається, так. Не знаю, чи в інших галузях, але в спорті точно ніхто з села поки такого не досяг, їй приємно. Навряд хтось очікував, бо для села людина на візку – це втрачена людина, і тому я для них приємний сюрприз. Але насправді я себе ніколи не відчувала там “втраченою”, мене завжди підтримували, робили все, щоби в мне було добре життя, навіть у походи возили, це кумедні історії, це було весело! Я дуже вдячна родині, що не давали мені почуватися, як кажуть, “інвалідом”».

«Чи я є для когось натхненням? Не ставлю для себе за мету, не відчуваю, що в мене особливе життя. Хотіла бути чемпіонкою Європи і світу, це є, але то командні медалі, тепер мені йдеться про особисті досягнення. То купа часу і купа роботи. Так, Паралімпіада, хотіла б досягнути успіху. Колись я дійду до фінішу в спорті. Хочу реалізуватися в соціальній сфері. Як вийде – життя покаже. Що головне? Допомагати людям. Як колись допомогли мені. Бо без допомоги моїх друзів нічого не було б. Що я робила вдома? Допомагала мамі з хатньою роботою, готувала, спілкувалася, мала життя, працювала за комп’ютером, навіть якісь гроші заробляла… Але тепер моє коло значно ширше. Я завжди мріяла займатися спортом. І мати друзів, вони в мене чудові. Люди кажуть, що у жінок з ім’ям Надія важка доля, а я – щаслива!»

«Паралімпіада, успіхи в спорті – це радше мета. А мрії… Ну, я дуже хочу, аби на великих змаганнях звучав гімн України і сиділа на першому місці – то нема більшого щастя. Мрію не спіткнутися духовно. Не схибити. Хотіла б прожити своє життя, не зробити нічого погано і приносити користь. Прожити так, аби пишатися. Не проґавити можливості. Зробити все, що я можу. Що ж до буденних речей – звісно, мрію про своє житло, сподіваюся, колись здійсниться. Хочу жити в Ужгороді. Ще моя мрія – віддати те, що мені дали. Моя робота над собою, мій досвід – цим треба поділитися. Чи є серед цих мрій родина? От чесно: ніколи над цим не думала. Багато про що мріяла в житті, але ніколи про сім’ю».

Щоби піднятися до свого помешкання, Надії потрібно майже дві хвилини. Те, як вона це робить, може одночасно і розбити серце, і надихнути. Втім, а чому дві хвилини? 1 хвилина і 45 секунд.

Ми перші, при кому вона це зробила публічно. І, як завжди, це все не без усмішки і жартів. Дівчина-позитив, дівчина-магніт, дівчина-енергія, переможниця, навіть не враховуючи медалі, – день, проведений із дівчиною на ім’я Надія, був одним із найкращих днів мого життя.

Текст: Алла Хаятова

Фото: Сергій Гудак

P. S. Надія Дьолог готова до співпраці з міською владою, щоби покращити доступність Ужгорода для всіх людей. І, певно, не тільки Ужгорода. Наразі ж замість постскриптума – аматорське відео про важливість дотримання будівельних норм.Для того щоби спуститися зі свого помешкання на другому поверсі гуртожитку, їй потрібно менше хвилини. Вона робить це сама. Спиною вниз. І, як завжди, не без усмішки і жартів. Ні, там немає ліфту, там сходи.

А нагорі вона пригощає нас кавою. Для багатьох закарпатців запашний напій – це культ, і Надя не осторонь. Кава має бути свіжозмелена, із так званої гейзерної кавоварки: гаряча і міцна. Вона все робить сама і в процесі сміється: «Мій сусід і друг Вадим варить смачнішу – ми це робимо по черзі – але мені свій секрет не відкриває, думаю, справа у пропорціях».

Можемо хіба уявити, яка кава у Вадима, у Наді вона досконала. Вона так і не дозволить нам допомогти дістати чашку чи щось інше – хіба миску для винограду, бо ж сиджу поруч із шафкою.

«Я вас бачила по телевізору», – півгодини тому сказала продавчиня на ринку, який найближчий до Надиної оселі. У неї дівчина вподобала виноград.

«Це ж наша чемпіонка, от приїхала з Італії, виграла Європу», – говорю жінці, доки Надія обирає гроно. Пані продає пакунок за 50 грн замість 51, каже «як для вас» і чомусь дещо ошелешено дивиться, як дівчина їде далі. «Ну, так, ринок – він специфічний, тут усюди перешкоди і випробовування, це важко», – могла б сказати Надія. Але вона цього не каже. Вона граційно проїхала через торгові ряди, швидко знайшла потрібний прилавок з-поміж лабіринту яток з побутовою хімією та овочами й купила італійську каву в зернах: «Зараз моя черга, і кава має бути найкраща».

Надя охочіше розповідає про супермаркети: мовляв, ані один в Ужгороді не пристосований для людей на візках, і тяжко там також тим, хто погано бачить. Жодної належно обладнаної вбиральні, наприклад. «От ти питаєш про ті ваги в маркетах, де овочі? Просто прошу людей мені допомогти, без проблем».

Надія – дипломований соціальний працівник, вона цьогоріч закінчила магістратуру Ужгородського національного університету, і всі ці моменти про доступність простору цікавлять її ще більше, ніж людину, котру таке стосується в побуті. «Про що я мрію? Збудувати гуртожиток, перший гуртожиток, що буде комфортний для людей з інвалідністю. Для різних людей, не тільки візочників. Є ж ті, хто не чує, не бачить… У нас приміщень, котрі доступні для всіх, нема».

Ми прямуємо з місця її тренувань до неї в гості, і це не близько. Та спершу зустрілися в спорткомплексі. Ми не знайшли Надю одразу, тренування фехтувальників-візочників перенесли в іншу залу. Наразі там нема електрики, тренери ставлять підручне світло, але є великі вікна, написи на стінах і такі потрібні спеціальні установки для «мушкетерів»-візочників.

Доки тренерка пропонує хлопцям, які от спустилися з візків, зробити планки і відтискання, ми з Надією плануємо вирушити на прогулянку: вона цілком може мати полегшений режим, адже щойно повернулася з Італії, з чемпіонату Європи, де у складі української команди здобула чемпіонство.

«Бронзова медаль чемпіонату Європи для мене важить більше, ніж золоті. Це далося так важко фізично і, передовсім, психологічно. Це – моя важлива перемога, може, найскладніша», – говорить Надя. Вона присвячує нагороди тренерці: «У мене самої б не вдалося». Надія підкреслює роль своєї тренерки не лише в її особистій кар’єрі, а й щодо розвитку паралімпійського руху, загалом спорту людей з інвалідністю.

«Я сама б цього не зробила. Мого особистого бажання, моєї сили, стремління, бракувало б для результату. Тут 50 % моїх – і стільки ж тренера. Оксана Михайлівна (пані Рапинець – головний тренер фехтувальників-візочників на Закарпатті, і рівень її команди таки вражає, зараз це вкотре довів чемпіонат України – прим. авт.) має вдосталь досвіду і сил, аби був прорив. Ми працюємо – і є результат. Звісно, не можна знати, як Бог на це дивиться, але у мене відчуття, що я йду правильним шляхом, значить, мене підтримає, підтримає нас».

Їй було 25, коли вирішила не просто змінити, а переламати своє життя: поїхати із закарпатського гірського села Тарасівка в обласний центр і вступити до університету. Надія не мала тут родичів і друзів, не уявляла, як жити у місті, але – просто поїхала. «Скажу відверто: коли я вступала до УжНУ, я не мала тих знань, які були потрібні. Але мала бажання і відчуття, що можу, що вдасться. Вдячна всім, хто повірив і підтримав. Далі я вже вчилася, все надолужувала. Тепер, вважаю, я гідна студентка».

У кав’ярні вона замовить американо, як не дивно. Утім, певно, «закарпатської» надміцної кави може бути й забагато. «Улюблені кафе? У мене не так. Я відвідую ті, куди можна дістатися, заїхати. Пороги… Для мене вони не так важливі, бо маю сильні руки, але для інших… Знову ж таки, вбиральні». Вона нічого не говоритиме про умови у спорткомплексі, де тренується, але про це хочеться сказати мені. Наразі збірна Закарпаття з фехтування на візках – чи не найуспішніша в області спортивна команда, і всім причетним мало б бути не лише за обов’язок, а за честь і радість створити для них найліпші умови з можливих. Я не вимовляю цю ремарку, я дуже чекала на цю зустріч, щаслива «виловити» Надію з-поміж її зборів і змагань, ми говоримо про важливе.

«Мені було 10 років, я впала з черешні. Це було високо, так, я любила лазити по деревах! У мене високе ураження, це грудний відділ хребта. Багато спортсменів, котрі змагаються у нашому виді, мають ураження, які дозволяють їм більше. А мені потрібно більше працювати. Навіть були такі розмови, що в мене не вдасться, що я не зможу бути успішна в цьому спорті. Я спитала подумки: ну хто ти такий у моєму житті, аби так говорити? І працювала», – каже Надія, не надто зосереджуючись на тому, що все її дитинство пройшло в лікарнях і на реабілітації, тільки дякує родині, що робили все можливе й оточили любов’ю.

Надія – чемпіонка України й Угорщини з паверліфтингу, це був її перший спорт, і це було вдало, здобувала першість, змагалася в загальних категоріях, незважаючи на свої особливості. Сталося так, що не побачила подальшого розвитку і без певних планів прийшла у фехтування. «Пішло» одразу. «На першому своєму змаганні з фехтування я здобула третє місце. А для мене це неприпустимо! Це був як ляпас. Я маю бути першою! Я люблю перемагати! Це стало викликом. Почала тренуватися серйозніше. Фехтування мене багато чого навчило в житті. Це дуже, дуже складний вид спорту. Тут недостатньо бути сильним. Треба бути розумним, швидким, хитрим, прораховувати тактику… Тут перемагаєш не лише фізично, технічно, але і психологічно. Фехтування гартує характер. Це виховує, так». Сьогодні Надія Дьолог – чемпіонка Європи і світу з фехтування на візках (вона фехтує на рапірі, це основна її зброя, і на шаблі), і от уже цього жовтня – знову чемпіонка України, готується на Паралімпіаду 2020 року.

«Чи я плакала ночами? Не пригадую. Але було різне. Коли я переїхала в місто, цілком для мене нове, зустрічалася з хлопцем, не на візку, й от усе це, мій спорт, університет, не до стосунків… Мені треба було піднятися сходинками, а ми якраз посварилися. І я собі думаю: це жах, я не хочу від тебе залежати, я не хочу, щоби я все життя залежала від когось на всі 100 %, не хочу, це неприпустимо! Коли важко, я не плачу, я радше злюся. Я знала теорію, як спускатися і підніматися сходинками, знала, що люди це роблять. Спустилася, ок. А піднятися? Пробую – не вдається. Я придумала якусь техніку, прив’язалася… Ці півгодини були, певно, найгірші в моєму житті. Майка – мокра, це, так, було тяжко. Але я зробила один раз і… Буває, по 7-8 разів спускаюся і піднімаюся, у мене активне життя, я не сиджу вдома. Я тут, у гуртожитку при римо-католицькому центрі, живу сім років і дуже рада, мені допомогли оселитися, й важливо, що тут нема нічого зайвого, нема негативу, який міг би когось і затягнути. Тут хороші люди». Надія також від душі дякує всім, хто підтримав її у спортивній кар’єрі: «Мені дуже важко просити про допомогу. Але доводилося. І часом ставалися дива. Мене підтримували дуже вчасно. І дуже серйозно. І не просячи нічого взамін, навіть згадки. Бувало таке, що просто перед виїздом, який, думала, вже не відбудеться, з’являлися можливості, бо мені допомогли. Пам’ятаю кожного». 

Спорт – це її життя. Але серцем вона вже й у іншій своїй професії. Хоч це і має форму дружньої підтримки. Зараз вболіває за хлопця, який через травму хребта опинився у візку: «Рік його травмі, поламана спина, ушкоджений спинний мозок. Сів на візок. То мало б бути завданням лікарів, пояснити: сядь на підходящий візок, не завеликий і не замалий, той, який для тебе, візьми правильну подушку, це важливо, аби ти не мав пролежнів, і так далі. Мала б працювати реабілітація, відповідні центри і, можливо, психолог. А сьогодні цей хлопець, окрім інших, має великі проблеми з пролежнями… У нього і не є така важка травма, міг би реабілітуватися, але він тепер загоює рани замість працювати над собою. Тут потрібна допомога. Хтось одразу має сказати людині, яка опинилася в подібній ситуації, що їй робити, як діяти, по пунктах, і що це – не кінець життя. А у нас нема механізму, коли співдіють лікар, соціальний працівник, психолог…»

«Як я це бачу? От мені вдалося вирватися з села, влаштувати життя, але, можливо, не всі так можуть. Потрібно дати інформацію: от є гуртожиток, є університет, є можливість роботи, є спорт, і ми все покажемо і допоможемо. Але, звісно, в людини повинне бути бажання. Я часто, втім, бачу людей, які не готові цього робити: у них трагедія, вони шкодують себе, їх шкодують родичі. Найбільша ж для мене трагедія – коли тебе шкодують. Ненавиджу, коли мене жаліють! От приїжджаю я до себе в село, і сидить навпроти мене мій однокласник, йому, як і мені, 32 роки, він бухає, курить, у нього вдома жінка і діти, але жодної радості, сіре життя. Говорить: “Мені тебе так шкода”. А насправді він має вигляд вдвічі старшого, виснажений, без “вогнику”, нереалізований… Мені жалість не потрібна. У мене прекрасне життя! Я ним задоволена. Я мріяла, і ці мрії здійснюються. І далі я планую працювати в соціальній роботі, допомагати людям. Допомогти отримати шанс. Якщо хоч один із десятьох себе реалізує – хіба може бути більше щастя? Мені свого часу дуже допомогли мої дівчата, Василинка Попович і Христинка Балог, розказували і показували, а потім я зрозуміла, що можу і сама все робити. Хоч і зараз не можу хвалитися, що, мовляв, все, ніхто мені не потрібен. Звісно, потрібен».

«Я травмувалася в дитячому віці й не пам’ятаю “ходячого” життя, для мене нема інакшого. Мене оточили любов’ю в сім’ї, і мама, і всі мої брати, я не відчувала себе “зламаною”… Брати мене возили в школу, на прогулянки, сестра навіть ходила зі мною в похід, штовхала візок по горах… Я так звикла. От ти не усвідомлюєш, коли вранці прокидаєшся, стаєш на ноги і йдеш на кухню по каву, правда? Так і я – для мене природно прокинутися, сісти у візок і рулити на кухню робити каву. Думаю, я б мала страшенний стрес, коли б відчула ноги і почала ходити, катастрофа!» – Надя в своєму стилі, усміхається.

Ми виходимо зі спорткомплексу, де дівчина тренується шість разів на тиждень щонайменше по чотири години.

Я нараховую чотири пороги, а попереду з’їзд з ґанку. Я не приділяла такої уваги бордюрам, і з’їздам та заїздам з доріг на тротуар, і навіть ямам. Здавалося, що розуміла, але не приділяла. Надя не нарікає.

Згодом ми побачимо її руки, а зараз, щоби почути реакцію, я питаю. «Я не знаю. От чесно, не знаю. Можливо, вони катаються на машині та просто цього не бачать. Можливо, нема кому їм про це сказати. Вважаю, що людина, яка б сіла, отак, як я, і проїхала, вона б зрозуміла, як це…»

Рухаємося її звичним маршрутом, не обираючи ані легший, ані більш проблемний шлях. Загалом Надія витрачає на дорогу близько півгодини, якщо в доброму темпі.

«Ми от тепер після змагань усією збірною гуляли по Риму…. Так, Рим – це Рим, але загалом Італія така, що ти не мусиш іти до міської влади і говорити: а ось тут не зробили пониження, ти потрапляєш, куди хочеш, одразу з вокзалу. А у нас у Києві на вокзалі – жах, я боюся за колеса руками братися, і не тому, що я така панна, мені не дуже ідеться про ці манікюри-педикюри, але чистоту люблю, а там так брудно! Не розумію, чому так, у нас така гарна країна, неймовірно… І то, мабуть, і не від влади залежить, а від кожного: я дбаю про це, не смічу, бо це моє, я тут живу. Певно, треба ще трохи часу. Разом з тим, якщо чекати – то можна і не дочекатися. Треба змінювати!»

«Так, де-не-де є пониження і спуски, але загалом бордюри, бордюри і бордюри. І ями, стан покриття тротуарів – це найгірше. Буває, що я змушена виїхати на проїжджу частину…» – ми прямуємо Капушанською вулицею Ужгорода, і ліпше, ніж слова, про комфортність цього маршруту для Наді скажуть світлини.

Варто зазначити: у Надії більш виграшна позиція, ніж у більшості візочників – професійна спортсменка має сильні руки, чудову координацію і дуже вправно маневрує та тримає баланс. Для інших отакі кільканадцятисантиметрові перешкоди можуть бути неподоланними.

До слова, всі проблемні моменти, на які звертаємо увагу тут, найчастіше стосуються не лише візочників, а і, наприклад, велосипедистів, мам із дитячими візками, людей із поганим зором. Так само це лячно, коли мова про виїзд на автошлях.

Дорогою говоримо про всі ці формулювання: особливі потреби, обмежені можливості… «Обмежені можливості? Я не можу сказати, що у мене обмеженіші можливості, ніж в умовного когось. Наприклад, у моєї сусідки. Усі люди в чомусь обмежені. Я не можу купити собі “Лексус”, не можу собі купити квартиру. Так і моя сусідка. “Особливі потреби”? Мені не подобається це формулювання. Мені не потрібно чогось “особливого”. Мені треба, щоби було адаптоване місто, доступний громадський транспорт, щоби я мала доступ до навчання, до розваг, наприклад, театр чи кінотеатр, до будь-якого кафе чи ресторану. Так, не всі люди на візку можуть собі дозволити обід чи вечерю в ресторані, але ж буває в житті свято, в усіх! Чому я, виходячи з дому, мушу планувати весь маршрут, з огляду на те, куди я можу потрапити, а не тому, куди я хочу? Чому я мушу просити про допомогу, коли можна б цього не робити? От залізничний вокзал: зробили ці вагони з ліфтами, так, молодці, але … вони не працюють! Чому хтось мусить надривати собі спину, чому мусить носити мене?» – насправді Надя так лише відповідає на питання, але акцентує інше.

«Я виросла в селі, там майже не було асфальту, і це гірська місцевість, для мене бордюри не є трагедією, я не звертаю уваги, і я спортсменка, у мене сильні руки. Але є інші люди. І для них це катастрофа. Можу порівняти: я приїхала сюди в 2012 році, й зроблено чимало. Раніше я не могла сама дістатися від вокзалу до обласної лікарні, а це не така велика відстань, це один проспект, а от тепер мені це легко. Тобто певна робота виконана. Хоча, звісно, є порушення. Я мрію про те, що зможу своїм друзям на візках сказати: приїздіть в Ужгород, ми зможемо гарно погуляти й добре відпочити! У нас чудове місто. Я не переїду ніколи і нікуди звідси. І надіюся, доживу до того, що у нас будуть доступні автобуси. Так, у місті є пару маршруток з підйомником, але мені не по дорозі, мені треба скласти шалений план, щоби мати то задоволення п’ять хвилин прокататися! – Надія, звісно, знову з усмішкою. – Знаєш, я вважаю, що не треба нарікати й акцентуватися на поганому, на тому, що тобі “не додали”, негатив засмоктує. Треба бачити краще і радіти життю!»

Ми наближаємося до її гуртожитку. Так званий «новий район» Ужгорода, і затишний його куточок, гарно озеленений. Тут я особисто передаю вітання міській владі, називаючи адресу: Володимирська, 76, парафіяльний гуртожиток при катехитичному центрі. Щодня Надія від’їздить і приїздить через отаку дорогу, найчастіше кількаразово. Ми обіцяли показати руки чемпіонки – прошу. І зауважу: був не дощовий день. 

«Моє дозвілля, коли вільна змагань і тренувань? Валяюся на дивані й дивлюся фільми, гуляю з друзями, найчастіше по набережній… Але зазвичай Оксана Михайлівна так нас утомлює, що нема ні на що сил (сміється – прим. авт.). Улітку на басейн, і подорожуємо тут недалеко, Закарпаття ж прекрасне, люблю Воєводино, там мені комфортно. Так, я вмію готувати, часом куховарю, і найкраще вдається м’ясо. Багато читаю, обожнюю книги. Це тепер часто мотиваційна література, філософія, зараз на столі в мене збірка Ремарка… Найбільше люблю книги, які не дають відповідей на усі питання, а ти сама добудовуєш ту картинку. На кілька днів їжджу додому, спілкуюся з рідними, у мене четверо братів, у кожного сім’я, це купа дітей… Найбільшу радість мені приносить спілкування».

«Як мене зустрічає село? Мама пишається, так. Не знаю, чи в інших галузях, але в спорті точно ніхто з села поки такого не досяг, їй приємно. Навряд хтось очікував, бо для села людина на візку – це втрачена людина, і тому я для них приємний сюрприз. Але насправді я себе ніколи не відчувала там “втраченою”, мене завжди підтримували, робили все, щоби в мне було добре життя, навіть у походи возили, це кумедні історії, це було весело! Я дуже вдячна родині, що не давали мені почуватися, як кажуть, “інвалідом”».

«Чи я є для когось натхненням? Не ставлю для себе за мету, не відчуваю, що в мене особливе життя. Хотіла бути чемпіонкою Європи і світу, це є, але то командні медалі, тепер мені йдеться про особисті досягнення. То купа часу і купа роботи. Так, Паралімпіада, хотіла б досягнути успіху. Колись я дійду до фінішу в спорті. Хочу реалізуватися в соціальній сфері. Як вийде – життя покаже. Що головне? Допомагати людям. Як колись допомогли мені. Бо без допомоги моїх друзів нічого не було б. Що я робила вдома? Допомагала мамі з хатньою роботою, готувала, спілкувалася, мала життя, працювала за комп’ютером, навіть якісь гроші заробляла… Але тепер моє коло значно ширше. Я завжди мріяла займатися спортом. І мати друзів, вони в мене чудові. Люди кажуть, що у жінок з ім’ям Надія важка доля, а я – щаслива!»

«Паралімпіада, успіхи в спорті – це радше мета. А мрії… Ну, я дуже хочу, аби на великих змаганнях звучав гімн України і сиділа на першому місці – то нема більшого щастя. Мрію не спіткнутися духовно. Не схибити. Хотіла б прожити своє життя, не зробити нічого погано і приносити користь. Прожити так, аби пишатися. Не проґавити можливості. Зробити все, що я можу. Що ж до буденних речей – звісно, мрію про своє житло, сподіваюся, колись здійсниться. Хочу жити в Ужгороді. Ще моя мрія – віддати те, що мені дали. Моя робота над собою, мій досвід – цим треба поділитися. Чи є серед цих мрій родина? От чесно: ніколи над цим не думала. Багато про що мріяла в житті, але ніколи про сім’ю».

Щоби піднятися до свого помешкання, Надії потрібно майже дві хвилини. Те, як вона це робить, може одночасно і розбити серце, і надихнути. Втім, а чому дві хвилини? 1 хвилина і 45 секунд.

Ми перші, при кому вона це зробила публічно. І, як завжди, це все не без усмішки і жартів. Дівчина-позитив, дівчина-магніт, дівчина-енергія, переможниця, навіть не враховуючи медалі, – день, проведений із дівчиною на ім’я Надія, був одним із найкращих днів мого життя.

Текст: Алла Хаятова

Фото: Сергій Гудак

P. S. Надія Дьолог готова до співпраці з міською владою, щоби покращити доступність Ужгорода для всіх людей. І, певно, не тільки Ужгорода. Наразі ж замість постскриптума – аматорське відео про важливість дотримання будівельних норм.ммДля того щоби спуститися зі свого помешкання на другому поверсі гуртожитку, їй потрібно менше хвилини. Вона робить це сама. Спиною вниз. І, як завжди, не без усмішки і жартів. Ні, там немає ліфту, там сходи.

А нагорі вона пригощає нас кавою. Для багатьох закарпатців запашний напій – це культ, і Надя не осторонь. Кава має бути свіжозмелена, із так званої гейзерної кавоварки: гаряча і міцна. Вона все робить сама і в процесі сміється: «Мій сусід і друг Вадим варить смачнішу – ми це робимо по черзі – але мені свій секрет не відкриває, думаю, справа у пропорціях».

Можемо хіба уявити, яка кава у Вадима, у Наді вона досконала. Вона так і не дозволить нам допомогти дістати чашку чи щось інше – хіба миску для винограду, бо ж сиджу поруч із шафкою.

«Я вас бачила по телевізору», – півгодини тому сказала продавчиня на ринку, який найближчий до Надиної оселі. У неї дівчина вподобала виноград.

«Це ж наша чемпіонка, от приїхала з Італії, виграла Європу», – говорю жінці, доки Надія обирає гроно. Пані продає пакунок за 50 грн замість 51, каже «як для вас» і чомусь дещо ошелешено дивиться, як дівчина їде далі. «Ну, так, ринок – він специфічний, тут усюди перешкоди і випробовування, це важко», – могла б сказати Надія. Але вона цього не каже. Вона граційно проїхала через торгові ряди, швидко знайшла потрібний прилавок з-поміж лабіринту яток з побутовою хімією та овочами й купила італійську каву в зернах: «Зараз моя черга, і кава має бути найкраща».

Надя охочіше розповідає про супермаркети: мовляв, ані один в Ужгороді не пристосований для людей на візках, і тяжко там також тим, хто погано бачить. Жодної належно обладнаної вбиральні, наприклад. «От ти питаєш про ті ваги в маркетах, де овочі? Просто прошу людей мені допомогти, без проблем».

Надія – дипломований соціальний працівник, вона цьогоріч закінчила магістратуру Ужгородського національного університету, і всі ці моменти про доступність простору цікавлять її ще більше, ніж людину, котру таке стосується в побуті. «Про що я мрію? Збудувати гуртожиток, перший гуртожиток, що буде комфортний для людей з інвалідністю. Для різних людей, не тільки візочників. Є ж ті, хто не чує, не бачить… У нас приміщень, котрі доступні для всіх, нема».

Ми прямуємо з місця її тренувань до неї в гості, і це не близько. Та спершу зустрілися в спорткомплексі. Ми не знайшли Надю одразу, тренування фехтувальників-візочників перенесли в іншу залу. Наразі там нема електрики, тренери ставлять підручне світло, але є великі вікна, написи на стінах і такі потрібні спеціальні установки для «мушкетерів»-візочників.

Доки тренерка пропонує хлопцям, які от спустилися з візків, зробити планки і відтискання, ми з Надією плануємо вирушити на прогулянку: вона цілком може мати полегшений режим, адже щойно повернулася з Італії, з чемпіонату Європи, де у складі української команди здобула чемпіонство.

«Бронзова медаль чемпіонату Європи для мене важить більше, ніж золоті. Це далося так важко фізично і, передовсім, психологічно. Це – моя важлива перемога, може, найскладніша», – говорить Надя. Вона присвячує нагороди тренерці: «У мене самої б не вдалося». Надія підкреслює роль своєї тренерки не лише в її особистій кар’єрі, а й щодо розвитку паралімпійського руху, загалом спорту людей з інвалідністю.

«Я сама б цього не зробила. Мого особистого бажання, моєї сили, стремління, бракувало б для результату. Тут 50 % моїх – і стільки ж тренера. Оксана Михайлівна (пані Рапинець – головний тренер фехтувальників-візочників на Закарпатті, і рівень її команди таки вражає, зараз це вкотре довів чемпіонат України – прим. авт.) має вдосталь досвіду і сил, аби був прорив. Ми працюємо – і є результат. Звісно, не можна знати, як Бог на це дивиться, але у мене відчуття, що я йду правильним шляхом, значить, мене підтримає, підтримає нас».

Їй було 25, коли вирішила не просто змінити, а переламати своє життя: поїхати із закарпатського гірського села Тарасівка в обласний центр і вступити до університету. Надія не мала тут родичів і друзів, не уявляла, як жити у місті, але – просто поїхала. «Скажу відверто: коли я вступала до УжНУ, я не мала тих знань, які були потрібні. Але мала бажання і відчуття, що можу, що вдасться. Вдячна всім, хто повірив і підтримав. Далі я вже вчилася, все надолужувала. Тепер, вважаю, я гідна студентка».

У кав’ярні вона замовить американо, як не дивно. Утім, певно, «закарпатської» надміцної кави може бути й забагато. «Улюблені кафе? У мене не так. Я відвідую ті, куди можна дістатися, заїхати. Пороги… Для мене вони не так важливі, бо маю сильні руки, але для інших… Знову ж таки, вбиральні». Вона нічого не говоритиме про умови у спорткомплексі, де тренується, але про це хочеться сказати мені. Наразі збірна Закарпаття з фехтування на візках – чи не найуспішніша в області спортивна команда, і всім причетним мало б бути не лише за обов’язок, а за честь і радість створити для них найліпші умови з можливих. Я не вимовляю цю ремарку, я дуже чекала на цю зустріч, щаслива «виловити» Надію з-поміж її зборів і змагань, ми говоримо про важливе.

«Мені було 10 років, я впала з черешні. Це було високо, так, я любила лазити по деревах! У мене високе ураження, це грудний відділ хребта. Багато спортсменів, котрі змагаються у нашому виді, мають ураження, які дозволяють їм більше. А мені потрібно більше працювати. Навіть були такі розмови, що в мене не вдасться, що я не зможу бути успішна в цьому спорті. Я спитала подумки: ну хто ти такий у моєму житті, аби так говорити? І працювала», – каже Надія, не надто зосереджуючись на тому, що все її дитинство пройшло в лікарнях і на реабілітації, тільки дякує родині, що робили все можливе й оточили любов’ю.

Надія – чемпіонка України й Угорщини з паверліфтингу, це був її перший спорт, і це було вдало, здобувала першість, змагалася в загальних категоріях, незважаючи на свої особливості. Сталося так, що не побачила подальшого розвитку і без певних планів прийшла у фехтування. «Пішло» одразу. «На першому своєму змаганні з фехтування я здобула третє місце. А для мене це неприпустимо! Це був як ляпас. Я маю бути першою! Я люблю перемагати! Це стало викликом. Почала тренуватися серйозніше. Фехтування мене багато чого навчило в житті. Це дуже, дуже складний вид спорту. Тут недостатньо бути сильним. Треба бути розумним, швидким, хитрим, прораховувати тактику… Тут перемагаєш не лише фізично, технічно, але і психологічно. Фехтування гартує характер. Це виховує, так». Сьогодні Надія Дьолог – чемпіонка Європи і світу з фехтування на візках (вона фехтує на рапірі, це основна її зброя, і на шаблі), і от уже цього жовтня – знову чемпіонка України, готується на Паралімпіаду 2020 року.

«Чи я плакала ночами? Не пригадую. Але було різне. Коли я переїхала в місто, цілком для мене нове, зустрічалася з хлопцем, не на візку, й от усе це, мій спорт, університет, не до стосунків… Мені треба було піднятися сходинками, а ми якраз посварилися. І я собі думаю: це жах, я не хочу від тебе залежати, я не хочу, щоби я все життя залежала від когось на всі 100 %, не хочу, це неприпустимо! Коли важко, я не плачу, я радше злюся. Я знала теорію, як спускатися і підніматися сходинками, знала, що люди це роблять. Спустилася, ок. А піднятися? Пробую – не вдається. Я придумала якусь техніку, прив’язалася… Ці півгодини були, певно, найгірші в моєму житті. Майка – мокра, це, так, було тяжко. Але я зробила один раз і… Буває, по 7-8 разів спускаюся і піднімаюся, у мене активне життя, я не сиджу вдома. Я тут, у гуртожитку при римо-католицькому центрі, живу сім років і дуже рада, мені допомогли оселитися, й важливо, що тут нема нічого зайвого, нема негативу, який міг би когось і затягнути. Тут хороші люди». Надія також від душі дякує всім, хто підтримав її у спортивній кар’єрі: «Мені дуже важко просити про допомогу. Але доводилося. І часом ставалися дива. Мене підтримували дуже вчасно. І дуже серйозно. І не просячи нічого взамін, навіть згадки. Бувало таке, що просто перед виїздом, який, думала, вже не відбудеться, з’являлися можливості, бо мені допомогли. Пам’ятаю кожного». 

Спорт – це її життя. Але серцем вона вже й у іншій своїй професії. Хоч це і має форму дружньої підтримки. Зараз вболіває за хлопця, який через травму хребта опинився у візку: «Рік його травмі, поламана спина, ушкоджений спинний мозок. Сів на візок. То мало б бути завданням лікарів, пояснити: сядь на підходящий візок, не завеликий і не замалий, той, який для тебе, візьми правильну подушку, це важливо, аби ти не мав пролежнів, і так далі. Мала б працювати реабілітація, відповідні центри і, можливо, психолог. А сьогодні цей хлопець, окрім інших, має великі проблеми з пролежнями… У нього і не є така важка травма, міг би реабілітуватися, але він тепер загоює рани замість працювати над собою. Тут потрібна допомога. Хтось одразу має сказати людині, яка опинилася в подібній ситуації, що їй робити, як діяти, по пунктах, і що це – не кінець життя. А у нас нема механізму, коли співдіють лікар, соціальний працівник, психолог…»

«Як я це бачу? От мені вдалося вирватися з села, влаштувати життя, але, можливо, не всі так можуть. Потрібно дати інформацію: от є гуртожиток, є університет, є можливість роботи, є спорт, і ми все покажемо і допоможемо. Але, звісно, в людини повинне бути бажання. Я часто, втім, бачу людей, які не готові цього робити: у них трагедія, вони шкодують себе, їх шкодують родичі. Найбільша ж для мене трагедія – коли тебе шкодують. Ненавиджу, коли мене жаліють! От приїжджаю я до себе в село, і сидить навпроти мене мій однокласник, йому, як і мені, 32 роки, він бухає, курить, у нього вдома жінка і діти, але жодної радості, сіре життя. Говорить: “Мені тебе так шкода”. А насправді він має вигляд вдвічі старшого, виснажений, без “вогнику”, нереалізований… Мені жалість не потрібна. У мене прекрасне життя! Я ним задоволена. Я мріяла, і ці мрії здійснюються. І далі я планую працювати в соціальній роботі, допомагати людям. Допомогти отримати шанс. Якщо хоч один із десятьох себе реалізує – хіба може бути більше щастя? Мені свого часу дуже допомогли мої дівчата, Василинка Попович і Христинка Балог, розказували і показували, а потім я зрозуміла, що можу і сама все робити. Хоч і зараз не можу хвалитися, що, мовляв, все, ніхто мені не потрібен. Звісно, потрібен».

«Я травмувалася в дитячому віці й не пам’ятаю “ходячого” життя, для мене нема інакшого. Мене оточили любов’ю в сім’ї, і мама, і всі мої брати, я не відчувала себе “зламаною”… Брати мене возили в школу, на прогулянки, сестра навіть ходила зі мною в похід, штовхала візок по горах… Я так звикла. От ти не усвідомлюєш, коли вранці прокидаєшся, стаєш на ноги і йдеш на кухню по каву, правда? Так і я – для мене природно прокинутися, сісти у візок і рулити на кухню робити каву. Думаю, я б мала страшенний стрес, коли б відчула ноги і почала ходити, катастрофа!» – Надя в своєму стилі, усміхається.

Ми виходимо зі спорткомплексу, де дівчина тренується шість разів на тиждень щонайменше по чотири години.

Я нараховую чотири пороги, а попереду з’їзд з ґанку. Я не приділяла такої уваги бордюрам, і з’їздам та заїздам з доріг на тротуар, і навіть ямам. Здавалося, що розуміла, але не приділяла. Надя не нарікає.

Згодом ми побачимо її руки, а зараз, щоби почути реакцію, я питаю. «Я не знаю. От чесно, не знаю. Можливо, вони катаються на машині та просто цього не бачать. Можливо, нема кому їм про це сказати. Вважаю, що людина, яка б сіла, отак, як я, і проїхала, вона б зрозуміла, як це…»

Рухаємося її звичним маршрутом, не обираючи ані легший, ані більш проблемний шлях. Загалом Надія витрачає на дорогу близько півгодини, якщо в доброму темпі.

«Ми от тепер після змагань усією збірною гуляли по Риму…. Так, Рим – це Рим, але загалом Італія така, що ти не мусиш іти до міської влади і говорити: а ось тут не зробили пониження, ти потрапляєш, куди хочеш, одразу з вокзалу. А у нас у Києві на вокзалі – жах, я боюся за колеса руками братися, і не тому, що я така панна, мені не дуже ідеться про ці манікюри-педикюри, але чистоту люблю, а там так брудно! Не розумію, чому так, у нас така гарна країна, неймовірно… І то, мабуть, і не від влади залежить, а від кожного: я дбаю про це, не смічу, бо це моє, я тут живу. Певно, треба ще трохи часу. Разом з тим, якщо чекати – то можна і не дочекатися. Треба змінювати!»

«Так, де-не-де є пониження і спуски, але загалом бордюри, бордюри і бордюри. І ями, стан покриття тротуарів – це найгірше. Буває, що я змушена виїхати на проїжджу частину…» – ми прямуємо Капушанською вулицею Ужгорода, і ліпше, ніж слова, про комфортність цього маршруту для Наді скажуть світлини.

Варто зазначити: у Надії більш виграшна позиція, ніж у більшості візочників – професійна спортсменка має сильні руки, чудову координацію і дуже вправно маневрує та тримає баланс. Для інших отакі кільканадцятисантиметрові перешкоди можуть бути неподоланними.

До слова, всі проблемні моменти, на які звертаємо увагу тут, найчастіше стосуються не лише візочників, а і, наприклад, велосипедистів, мам із дитячими візками, людей із поганим зором. Так само це лячно, коли мова про виїзд на автошлях.

Дорогою говоримо про всі ці формулювання: особливі потреби, обмежені можливості… «Обмежені можливості? Я не можу сказати, що у мене обмеженіші можливості, ніж в умовного когось. Наприклад, у моєї сусідки. Усі люди в чомусь обмежені. Я не можу купити собі “Лексус”, не можу собі купити квартиру. Так і моя сусідка. “Особливі потреби”? Мені не подобається це формулювання. Мені не потрібно чогось “особливого”. Мені треба, щоби було адаптоване місто, доступний громадський транспорт, щоби я мала доступ до навчання, до розваг, наприклад, театр чи кінотеатр, до будь-якого кафе чи ресторану. Так, не всі люди на візку можуть собі дозволити обід чи вечерю в ресторані, але ж буває в житті свято, в усіх! Чому я, виходячи з дому, мушу планувати весь маршрут, з огляду на те, куди я можу потрапити, а не тому, куди я хочу? Чому я мушу просити про допомогу, коли можна б цього не робити? От залізничний вокзал: зробили ці вагони з ліфтами, так, молодці, але … вони не працюють! Чому хтось мусить надривати собі спину, чому мусить носити мене?» – насправді Надя так лише відповідає на питання, але акцентує інше.

«Я виросла в селі, там майже не було асфальту, і це гірська місцевість, для мене бордюри не є трагедією, я не звертаю уваги, і я спортсменка, у мене сильні руки. Але є інші люди. І для них це катастрофа. Можу порівняти: я приїхала сюди в 2012 році, й зроблено чимало. Раніше я не могла сама дістатися від вокзалу до обласної лікарні, а це не така велика відстань, це один проспект, а от тепер мені це легко. Тобто певна робота виконана. Хоча, звісно, є порушення. Я мрію про те, що зможу своїм друзям на візках сказати: приїздіть в Ужгород, ми зможемо гарно погуляти й добре відпочити! У нас чудове місто. Я не переїду ніколи і нікуди звідси. І надіюся, доживу до того, що у нас будуть доступні автобуси. Так, у місті є пару маршруток з підйомником, але мені не по дорозі, мені треба скласти шалений план, щоби мати то задоволення п’ять хвилин прокататися! – Надія, звісно, знову з усмішкою. – Знаєш, я вважаю, що не треба нарікати й акцентуватися на поганому, на тому, що тобі “не додали”, негатив засмоктує. Треба бачити краще і радіти життю!»

Ми наближаємося до її гуртожитку. Так званий «новий район» Ужгорода, і затишний його куточок, гарно озеленений. Тут я особисто передаю вітання міській владі, називаючи адресу: Володимирська, 76, парафіяльний гуртожиток при катехитичному центрі. Щодня Надія від’їздить і приїздить через отаку дорогу, найчастіше кількаразово. Ми обіцяли показати руки чемпіонки – прошу. І зауважу: був не дощовий день. 

«Моє дозвілля, коли вільна змагань і тренувань? Валяюся на дивані й дивлюся фільми, гуляю з друзями, найчастіше по набережній… Але зазвичай Оксана Михайлівна так нас утомлює, що нема ні на що сил (сміється – прим. авт.). Улітку на басейн, і подорожуємо тут недалеко, Закарпаття ж прекрасне, люблю Воєводино, там мені комфортно. Так, я вмію готувати, часом куховарю, і найкраще вдається м’ясо. Багато читаю, обожнюю книги. Це тепер часто мотиваційна література, філософія, зараз на столі в мене збірка Ремарка… Найбільше люблю книги, які не дають відповідей на усі питання, а ти сама добудовуєш ту картинку. На кілька днів їжджу додому, спілкуюся з рідними, у мене четверо братів, у кожного сім’я, це купа дітей… Найбільшу радість мені приносить спілкування».

«Як мене зустрічає село? Мама пишається, так. Не знаю, чи в інших галузях, але в спорті точно ніхто з села поки такого не досяг, їй приємно. Навряд хтось очікував, бо для села людина на візку – це втрачена людина, і тому я для них приємний сюрприз. Але насправді я себе ніколи не відчувала там “втраченою”, мене завжди підтримували, робили все, щоби в мне було добре життя, навіть у походи возили, це кумедні історії, це було весело! Я дуже вдячна родині, що не давали мені почуватися, як кажуть, “інвалідом”».

«Чи я є для когось натхненням? Не ставлю для себе за мету, не відчуваю, що в мене особливе життя. Хотіла бути чемпіонкою Європи і світу, це є, але то командні медалі, тепер мені йдеться про особисті досягнення. То купа часу і купа роботи. Так, Паралімпіада, хотіла б досягнути успіху. Колись я дійду до фінішу в спорті. Хочу реалізуватися в соціальній сфері. Як вийде – життя покаже. Що головне? Допомагати людям. Як колись допомогли мені. Бо без допомоги моїх друзів нічого не було б. Що я робила вдома? Допомагала мамі з хатньою роботою, готувала, спілкувалася, мала життя, працювала за комп’ютером, навіть якісь гроші заробляла… Але тепер моє коло значно ширше. Я завжди мріяла займатися спортом. І мати друзів, вони в мене чудові. Люди кажуть, що у жінок з ім’ям Надія важка доля, а я – щаслива!»

«Паралімпіада, успіхи в спорті – це радше мета. А мрії… Ну, я дуже хочу, аби на великих змаганнях звучав гімн України і сиділа на першому місці – то нема більшого щастя. Мрію не спіткнутися духовно. Не схибити. Хотіла б прожити своє життя, не зробити нічого погано і приносити користь. Прожити так, аби пишатися. Не проґавити можливості. Зробити все, що я можу. Що ж до буденних речей – звісно, мрію про своє житло, сподіваюся, колись здійсниться. Хочу жити в Ужгороді. Ще моя мрія – віддати те, що мені дали. Моя робота над собою, мій досвід – цим треба поділитися. Чи є серед цих мрій родина? От чесно: ніколи над цим не думала. Багато про що мріяла в житті, але ніколи про сім’ю».

Щоби піднятися до свого помешкання, Надії потрібно майже дві хвилини. Те, як вона це робить, може одночасно і розбити серце, і надихнути. Втім, а чому дві хвилини? 1 хвилина і 45 секунд.

Ми перші, при кому вона це зробила публічно. І, як завжди, це все не без усмішки і жартів. Дівчина-позитив, дівчина-магніт, дівчина-енергія, переможниця, навіть не враховуючи медалі, – день, проведений із дівчиною на ім’я Надія, був одним із найкращих днів мого життя.

Текст: Алла Хаятова, Оpinion

Фото: Сергій Гудак

P. S. Надія Дьолог готова до співпраці з міською владою, щоби покращити доступність Ужгорода для всіх людей. І, певно, не тільки Ужгорода. Наразі ж замість постскриптума – аматорське відео про важливість дотримання будівельних норм.ф

Читайте також: Роберт Горват: До вирішення проблеми "пересічників" треба підійти зі здоровим глуздом (ІНТЕРВ'Ю)