Військовий психолог Оксана Мазур, яка пройшла Дебальцево, Широкине та Мар’їнку: «Війна не закінчується»

Українка Оксана Мазур є номінантом на премію Книги рекордів Гіннеса, як єдина у світі мати-героїня, яка маючи 5 дітей, залишається на фронті.

«Військовий психолог – це лікар душі…» Ці слова кореспондент 0312.ua декілька разів почув із вуст 47-річного старшого лейтенанта Оксани Мазур, яка пройшла жахіття війни на Сході пліч-о-пліч із чоловіками-побратимами.

Жінка приїхала в Ужгород на реабілітацію після поранення, яке отримала у Дебальцеві під час активних бойових дій. Пані Оксана принагідно завітала до Ужгородського військового комісаріату, де її бойовий побратим підполковник Микола Журавльов, нагородив за відданість державі.

"ТРЕБА ЛІКУВАТИ ПСИХОЛОГІЮ ДУШІ, А НЕ ТІЛА"

«Я - військовий психолог. Пройшла Дебальцево, Широкине, Мар’їнку. Хочу сказати, що війна не закінчується. Навіть, коли їду в поїзді, і чую характерний стукіт, здається, що я на фронті, що їдуть танки. Буває, серед ночі прокидаєшся і кричиш… На війні мені доводилось бути не лише психологом, а й медиком, коректувальником, потрібно було приймати миттєві рішення», - розповідає жінка.

Після нагородження маємо можливість поспілкуватись із пані Оксаною тет-а-тет.

Перше, що кидається у вічі – жінка ні на секунду не розлучається зі своїм записником. Каже, там «сльози війни»:

«Я хочу залишити цей блокнот Колі (Миколі Журавльову – авт.). Тут відгуки про війну, сльози війни. Хлопці у ньому плакали. Там їхній моральний стан. Розумієте, по такому маленькому домику (показує малюнок невеликого будинку у своєму блокноті) я розуміла, який моральний стан у воїна. Це залишу тут».

Оксана Іванівна каже, що головне завдання військового психолога – це робота з душею бійця:

«Не будуть вони тести писати. Діти хіба тести будуть писати. Для дорослого є психофізіологічний тест. Найбільша проблема військових психологів полягає у тому, що треба лікувати психологію душі, а не тіла…»

Рецепт успіху, за словами пані Оксани, полягає у вірі у чудеса та відсутності нецензурної лексики:

«Уявіть собі: як це жінка на війні, на бойових позиціях? Як чоловік може здати позиції жінці? Я мала знайти із ними (бійцями – авт.) контакт. Кого приголубити, з кимось жорсткіше повести себе… Головне, що вони від мене ніколи не чули «матюків». І я цього вимагала – щоб не було "матюків". Змушувала вірити у чудо. Розумієте, чудеса у світі завжди є. Я мало про них розповідаю, але вони є…»

"ЩО ТІЛЬКИ У КОКТЕЙЛЬ "МОЛОТОВА" НЕ СТАВИЛИ: І МАКАРОНИ, І ОЛІЮ, І БЕНЗИН"

Виявляється, психолог встигла приміряти на себе роль снайпера:

«Психологічно рішення треба було приймати миттєво. Однак, ким я тільки не була. Приїжджала психологом, але й медиком була, коли потрібно було рятувати. І снайпером «лежала» у Мар’їнці. Це був 20-й батальйон. До цих пір хлопці телефонують. Я для них, можна сказати, авторитет. Була історія: сіла у домику, а в нього «прилетів» снаряд. Я залишилась на другому поверсі цілою і неушкодженою. Смерть ходила за мною, але з Божою допомогою я жива».

Пані Оксана запевняє, що у Дебальцевому вдалось вижити тому, що лягли «хрестиком»:

«У Дебальцевому було геть скрутно, ми були майже у оточенні. Я сказала хлопцям лягти у формі хрестика. 60 чоловік так лягло. І всі вижили. А коктейлі «Молотова» як робили… Що тільки туди не ставили: і макарони, і олію, і бензин. Все, що на очі траплялось. Кинули у танк, і він загорівся. Виходили із різних нелегких ситуацій».

Військовий психолог розповідає, що доводилось ховати тіла побратимів від собак:

«Важко було. Коли я була у Авдіївській «промці», двоє від Бога розвідників пішли і потрапили на «розтяжку». Дивлюся, а там з дерева гілочка з кишками… Витягуєш його, а там тільки голова одна. Тіла нема… Багатьох хоронила. Закопувала, щоб собаки не роздерли».

"Я ПІДБІГЛА ДО НЬОГО І КАЖУ: "ДАЙТЕ ПРАПОР". А ВІН МЕНІ - "БАНДЕРА"

Просимо пані Оксану трохи відволіктись від трагічних подій і просимо більше розповісти про себе:

«Я з Криму. Я – військова з Криму, яка не зрадила Україну. Це була ніч. Нас підняли на вищу бойову готовність. Я заїхала у частину на Ай-Петрі, повітряні сили. Коли ми побачили російські війська, на жаль, командир частини сам завів їх всередину. Було дуже противно, коли він знімав український прапор. Я підбігла до нього і кажу: «Дайте прапор». А він: «бандера».

Після цього пані Оксана зачитує авторський вірш про Крим, про сум за своїм краєм. Читаючи його, вона не стримує сльози:

«Дуже сумую. Сняться хвилі, море… Я не сподіваюсь, я знаю, що туди вернусь».

Унаслідок подій у Криму жінка була змушена поїхати у Вінницю:

«Після кримських подій я потрапила у Вінницю. У частину, куди прийшла, виникло повне непорозуміння. Нам сказали у перший вечір, як ми приїхали, щоб йшли шукати квартири. А у нас грошей зовсім не було. Усі карточки заблоковані. Командир частини зібрав тоді півтори тисячі гривень і дав мені. Але ж не тільки я одна була…»

На фронт старший лейтенант потрапила під час звільнення Маріуполя:

«Коли звільняли Маріуполь, багато хлопців потрапило тоді в оточення. Тоді вони ще не знали, що це таке. У них були психологічні проблеми. Я запропонувала свою кандидатуру, щоб поїхати туди і допомогти. Мою роботу належно оцінили і запропонували залишитись. Тож, виходить так, що з липня 2014 року й дотепер я майже весь час на фронті. Зараз лікуюсь після травми, яку отримала при виході із Дебальцевого».

"ЛЮДИНА ВИП'Є І ДУМАЄ, ЩО КІЛЬКІСТЬ ОБСТРІЛІВ ЗМЕНШУЄТЬСЯ, ЩО СТРАХ ЗМЕНШУЄТЬСЯ"

Оксана Іванівна пояснює, чому у неї позивний «Ванга»:

«У Дебальцевому було важко. Я була багато де, повсюди стріляли, але такого, як там, не було. Коли довелось вступати у бій, я була на 31 блокпосту. Ми були в оточенні російськими військами. Треба було відступати, ми не мали де сховатися. Це Бахмутська траса, перехрестя. Було дуже важко. Майже ніхто не вірив, що вдасться зберегти життя людей. Ми всі могли там полягти. Ніхто не здався у полон. Один чоловік, 54 роки, помер від інфаркту. Тоді ми повірили, що є чудеса. Мене тоді прозвали «Ванга». У той момент я зрозуміла, що спільну мову і порозуміння із військовим може знайти лише той психолог, який сам пройшов бойові дії».

Ми всі могли там полягти. Ніхто не здався у полон.Тоді ми повірили, що є чудеса. Мене тоді прозвали «Ванга»

Військовий психолог каже, що багато психологічних проблем у бійців викликає алкоголь:

«Така постановка: коли людина має якісь психологічні проблеми, вона починає пред’являти претензії. Необґрунтовані. Як от стара людина: сидить вдома і шукає якісь причини. Її можна створити у голові. Один хлопчик підійшов до мене і каже, що вранці жінка зателефонувала і нагрубила, а потім командир на нього безпідставно кричав. А йому кажу, що він шукає проблему, аби могти випити. А проблеми, насправді, немає. Тоді він зі мною погодився. З алкоголем дуже важко боротись. Людина вип’є і думає, що кількість обстрілів зменшується, що страх зменшується. А страх у нашій голові. Його, як такого, нема».

"ДУЖЕ БАГАТО ІНФОРМАЦІЇ ПРИХОВУЄТЬСЯ ВІД МАМ"

За словами жінки, бійцям на фронті катастрофічно не вистачає фруктів:

«На мою думку, найбільша проблема бійців на передовій – це їжа. Міністерство оборони, звісно, привозить їсти. На підсвідомість людини і її моральний стан дуже гарно впливають овочі. Їх там катастрофічно не вистачає. От тушонки є багато. Однак, нічим не заміниш овочі і фрукти».

Жінки та мами часто створюють проблеми своїм хлопцям:

«Пам’ятаю, один солдат сидів, сльози в очах. Я спиталась, що сталось. «Я хочу в бій, я хочу в бій», - сказав він. Ми поговорили і виявилось, що його жінка вже третій день вдома не ночує. Дитина сама вдома. А ще більше нагнітають їхні мами. Це постійний плач. Я неодноразово брала слухавку і казала, що їм і без того тут дуже важко. Мама плаче, а він, буває, під обстрілами і не хоче казати. Дуже багато інформації приховується від мам».

На думку пані Оксани, психологи роблять помилку, коли лікують голову:

«Психологами повинні бути люди від Бога. Вони повинні конкретно знати, що вони – лікарі душі. Але коли починають лікувати голови, то це не дуже добре».

"У КРОВІ КУПАТИСЯ - ЦЕ НЕБЕЗПЕЧНО"

Доволі влучно жінка прокоментувала нинішню ситуацію в країні:

«В Україні зараз стан депресії. Ми не можемо себе відпустити. Ми кожну хвилину, кожну годину в очікуванні чогось. «Щось має статись…» «А що буде завтра?» У нас немає основи стабільності. Це водяна поверхня. Ми ходимо по воді. Ти або топишся, або продовжуєш йти. Владі потрібно трошечки подивитися на людей. Бо настільки руки кров’ю обілляні. Якщо вони сьогодні не звернуть на це уваги… Повірте, кара прийде. У крові купатися – це дуже небезпечно. Якщо ми починаємо боротися із корупцією, треба починати із самого себе. Потрібно старатися якось допомогти людям, дати їм робочі місця».

Стою і за 5-10 метрів від мене «зелені чоловічки» з кущів вилізають. Кулі пролітали над головою. Тоді я читала «Отче наш»

Старший лейтенант Мазур каже, що реабілітація воїнів АТО проходить на недостатньому рівні:

«Деякі «АТОшники залишися кинутими. Мені телефонують багато хлопців, приїжджають. Вони зайшли у морально-психологічний глухий кут. Вони не будуть йти на реабілітацію. Їх треба брати насильно і вести. Я була на реабілітації. Скажу вам так: була у 5-и санаторіях і в жодному з них я не побачила хорошої реабілітації. Цим треба займатися фахово».

Про найважчий для неї період під час трагічних для України подій:

«Найважчим для мене на війні були бої. Починаючи з Криму. Такого, як там, не бачила. Була команда «до бою». Я вперше попала на цю команду. Стою і за 5-10 метрів від мене «зелені чоловічки» з кущів вилізають. Я стою з автоматом, руки затряслись. Але мене хлопці захищали ціною власного життя. Кулі пролітали над головою. Тоді я читала «Отче наш». Я знала, що мою душу забере Бог. Пам’ятаю, тоді в одного із хлопців був День народження. 19 років. Я йому подарувала свої тактичні рукавиці. У дитини були сльози на очах».

Після цього жінка дістає свій записник і цитує вірш, який військовий присвятив своїй дитині:

"... Дні пролітають, хвилини пливуть,

Я за тобою скучаю, мабуть

Ручки маленькі, носик смішний

Де ти, мій любий зайчик лісний?

Може, смієшся, а, може, ти спиш

Знову до мене у снах ти прийдеш

Зорі на небі ти усі пощитай

Папа приїде - ти тільки чекай"

«На жаль, цей військовослужбовець загинув», - завершує старший лейтенант Мазур.

Редакція 0312.ua висловлює подяку військовому комісару Ужгорода Миколі Журавльову за організацію інтерв’ю.

Нагадаємо, Волонтери Вікторія та Олександр Кононові розповіли про полон в казематах «ЛНР».