Волонтери Вікторія та Олександр Кононові розповіли про полон в казематах «ЛНР»

Це інтерв’ю з подружжям українських волонтерів з Сєвєродонецька, які пережили 98-денний полон. Зустрічаємося з ними в Ужгороді, куди вони приїхали вшанувати пам’ять загиблих закарпатських військовослужбовців. Він – інвалід без руки і ноги. Вона – жінка, яка врятувала український прапор, об який в  комендатурі так званої «ЛНР»  витирали ноги, за що отримала орден «За мужність».Олександр з Вікторією з 2014-ого року возять допомогу нашій армії. 

Поки чекаю на розмову, пані Вікторія домовляється про закупівлю берців для наших бійців і радіє новим перерахованим коштам на картку. Жити інакше вона вже не може. Хоч саме за це її з чоловіком і взяли в полон.

«У їдальні тюрми працювала мати «ополченця», яка відправляла своїм же бійцям на «гауптвахту» зіпсовані продукти»

-Нас схопили 22 липня 2014 року, якраз в день визволення рідного Сєвєродонецька. Ми везли посилки від рідних для солдатів – продукти, воду, одяг для бійців.  Це було під час наступу, тому навіть розвідка не могла сказати нам точної інформації про перебування наших. Ми не туди звернули і натрапили на "сепарський" блокпост. А далі було 98 днів у полоні. Ці люди вважали, якщо вони зі зброєю, то мають право на все. Так і було. Спочатку нас місяць тримали в "одиночках", оскільки, за словами бойовиків, ми вважалися особливо небезпечними. Там ти був ніби у кам’яному мішку. Коли нема доступу до зовнішнього світу, коли розумієш, що від тебе нічого не залежить. Це такі обставини, коли неможливо не вірити у Бога.

- Бойовики пояснювали свої дії?

- Вони самі не знали, у чому нас  звинувачують. Інкримінували учать у розвідницькій діяльності, називали диверсантами.

- Вас намагалися обміняти?

- Нам сказали так: «Вас немає». Тобто перший місяць про нас  взагалі ніхто нічого не знав. Тому про обмін і мови не могло бути. Начальник «розслідування» ЛНР банально сидів і думав, як на нас заробити. Приходили «російські товариші», яким хотіли нас продати, але щось у них, мабуть, не склалося.

- Як годували полонених?

- Один раз на день. Чим прийдеться. При чому вони і своїх, бувало, годували тухлим м’ясом. Наприклад, у їдальні працювала мати «ополченця», яка відправляла їхнім бійцям на «гауптвахту» зіпсовані продукти.

 «Це зона повного абсурду. Там просто можна з глузду з’їхати»

 - Яку роботу вас змушували виконувати?

- Ой, коли вивозили на роботи, це вже було дуже добре. Бо у підвалі часом не було чим дихати. Було так, що у  приміщенні на  16  квадратних метрів тримали 39 полонених. Виходить, дві з половиною людини на метр квадратний.

- Що взагалі відбувається на тій території?

- Це зона повного абсурду. Там просто можна з глузду з’їхати. Пояснити, що відбувається, неможливо. Вони одне до одного як собаки ставляться. Словом, повне задзеркалля. Сюрреалізм.

- Як вам вдалося вибратися із полону?

- Це було, коли я мила підлогу в комендатурі. Зайшла група чоловіків у цивільному, і за їх розмовою я зрозуміла, що вони займаються обміном полонених. Я до них звернулася за допомогою. Це були люди з їхньої сторони, але поводилися вони досить дипломатично. Через 10 днів вони нас приєднали до обміну і вивезли звідти. Коли ми повернулися, нас дуже тепло зустріли. Пропонували пройти обстеження, піти в санаторій. Але як я поїду відпочивати, якщо тут іде війна? Тому ми знову почали возити допомогу. Тоді вона якраз потрібна була у Дебальцеві.

 «З нами навіть сидів депутат ЛНР»

У пана Олександра в очах – оптимізм і надія. Чоловік дякує долі, що та забрала у нього майже 100 днів волі.

- З ким Ви перебували у полоні?

- Ми сиділи в полоні з мирним населенням. З нами був широченний контингент полонених: від бомжів і зеків, до прокурорів і директорів шахт. З нами навіть сидів депутат ЛНР.  Ці люди трималися за гратами з різних причин. Один – за те, що хотів справедливості, інший – за те, що багато розумів, третій – за те, що у нього було що «віджати», четвертий – просто як безкоштовна робоча сила.

- В яких умовах вас тримали?

- Після місяця перебування в камерах-одиночках нас перевезли в ОДА. Там просто кинули до підвалу. Дихати не було чим. Вдень ставало легше, коли людей виводили на роботу. Хто де міг, там спав. Під трубами десь люди лежали. Хто картонки собі шукав, і на них пробував спати,  хто – на ганчірках різних.

- Що давало вам надію, що тримало?

- Напевно, природна злість. В один момент прийшло розуміння, що треба жити лише сьогоднішнім днем. Минулого вже нема, а майбутнього ще нема. Ось так я і жив.

- Як складалися відносини між самими полоненими?

- У підвал кидали людей, наляканих, у повній невідомості. Я намагався їх якось обігріти, підтримати. Вони мені також  допомагали. Те, що я «укропівець» і волонтер української армії, всі знали. Я вдячний долі за те, що вона кинула мене тоді на підвал. Я зустрів там друзів, з яким я досі підтримую зв'язок.

- Що зараз чекає на українця?

- Все буде добре. У кожного із нас (усміхається). Зараз війна перейшла із площини бойових дій у площину політичних і економічних баталій. Кожен може на своєму мирному фронті принести користь країні. Ми зараз відкрили у забутому селі Десятини, що на Житомирщині, козину фірму. Так намагаємося відродити село. Одне село, але це вже дуже багато. Це і є той «садок вишневий коло хати». Тому коли мене питають, чому я почав займатися волонтерською діяльністю,  відповідаю: «За свій садок вишневий коло хати. За свою хату, село, область, країну.»

Військові кажуть, що таким як Олександр і Вікторія навіть не потрібно возити допомогу нашим бійцям. Достатньо того, що вони просто знаходяться там. Це вже допомога. Може, сильніша за матеріальну.

Нагадаємо, Головний медик 15 батальйону Михайло Сіка: «Ми повинні показати, що ми – українці. От і все».