Ужгородський хірург 128 бригади Данилюк розповів про жахи Дебальцеве

Основна частина бійців ЗСУ, які вирвалися з Дебальцевського оточення, опинилася в Артемівську та Костянтинівці. У перші дні після прориву для багатьох з них не були створені навіть елементарні побутові умови, люди лягали відпочивати після 12-кілометрового маршу під вогнем прямо на землю. Буквально на наступний день все змінилося: волонтери з Краматорська і самого Артемівська привезли солдатам харчування і теплі речі.

Лікарів 128-ї бригади медичної роти, які всі вісім діб оточення працювали в Дебальцевому, прихистила Національна гвардія України. Всього їх було 40 чоловік, але 9 лютого загинуло відразу четверо. Екіпаж швидкої з пораненими виїхав з Дебальцевого, коли кільце вже замкнулося, і підірвався на фугасі. Коли через три години, не дочекавшись машини, ще одна група вирушила назустріч, вона теж підірвалася на замінованій сепаратистами дорозі.

"Ми були в кільці і виривалися з боєм, - розповів хірург 128-ї бригади Олександр Данилюк. - Організація виходу була задумана грамотно: вийти з оточення без втрат було нереально, але втрати були не такі великі, які могли бути. Проблема була в тому , що котел з'явився за вісім діб до виходу. Прості солдати ще на початку січня, коли я приїхав в Дебальцеве, прогнозували оточення. Але на це тоді ніхто з вищого начальства не реагував".

Данилюк приїхав з Ужгорода, де закінчив ординатуру і працював у лікарні.
В "Дебальцевському котлі" він залишився єдиним хірургом в своєму підрозділі і поодинці проводив операції, в тому числі ампутації кінцівок, зашивав печінку і шлунок. Оперував в бліндажі, на колінах, прикриваючи собою поранених від землі, яка сипалася після постійних розривів мін. Кількість загиблих під Дебальцевому назвати виразно складно, але, за оцінками Данилюка, при спробі евакуації поранених гинув кожен третій. Він показує на телефоні фотографії з відірваними кінцівками, розбомблений автомобілями швидкої допомоги та особами поранених. "Жодної машини швидкої не залишилося, - розповідає лікар. - Майже всі, кого вдалося врятувати там, загинули при спробі евакуації".

Ті, хто вирішив не їхати в евакуацію, з числа поранених місцевих жителів Дебальцевого, постійно обстрілювались з мінометів і артилерії, теж потрапляли на операційний стіл до Данилюка. "Ми їх годували, селили у нас в бліндажах. Таких не доводилося ні в чому переконувати. Вони ж самі бачать, що українська хунта на сніданок їх не їсть, снегирями НЕ фарширує", - сміється Данилюк. Він непогано орієнтується в міфології російського телебачення: у Дебальцевому транслювалися і російські, і українські канали. "Ми дивилися і те, і інше і десь посередині вишукували правду. Коли українські ЗМІ в один голос стверджували, що ніякого котла немає, по російському телебаченню заявляли, що нас мало вже не знищили. Напевно зараз показують бинти та шприци, які після наших операцій залишилися, і кажуть, що ми там під наркотиками були, як під час Майдану показували".

Лікувати треба всіх. Вмирають всі однаково. І всередині - всі однакові
Оперувати потрапивших в полон сепаратистів Данилюку не довелося, але по всій видимості, це не було рідкістю. "За час, що я тут працюю, особисто у мене було четверо бійців з того боку, - розповів Дмитро Бондар, лікар лікарні в Артемівську.

З липня 2014 Бондар перебував на боці сепаратистів і оперував, як він висловився "партизан". В кінці серпня перейшов на українську сторону і став працювати в Артемівському госпіталі. Каже, що зовсім недавно перестав машинально ховати телефон, за який в Донецьку могли заарештувати.

Головлікар Артемівського госпіталю від спілкування зі ЗМІ відмовився навідріз і попросив не фотографувати всередині, але підлеглим забороняти не став. Поранених сепаратистів в цей час в лікарні не було, але палати були повні бійців, які вийшли з Дебальцевого. У коридорі медсестра підвела до Бондарю худого солдата з посіченою особою, в спортивних штанях і запитала: "Дмитре Володимировичу, ми трохи одягли його, куди тепер?". "Відправляйте до Львова, як завжди", - відповів лікар.

В Артемівськ часто приїжджає з інспекцією начальник медичної служби ЗСУ. Зіткнувшись з ним у невеликій їдальні, де волонтери цілодобово готують для солдатів, Олександр Данилюк показує йому все ті ж фотографії з телефону з "Дебальцевського котла". Незважаючи на втрати через нещодавнє оточення, Данилюк сповнений позитиву: "У мене і позивний веселий - "Смайл", посмішка. До того ж вчора був найщасливіший день за всю війну, - пояснює молодий лікар. - Мені подзвонив мій друг Вадим Свириденко , якого поранило в Дебальцеве. Його вивозили разом з усіма пораненими, коли в машину потрапила міна. Всіх розкидало, і через деякий час, хто не помер відразу, став замерзати. А він виявився під іншим пораненим, який його останнім своїм теплом зігрів. Так і вижив. Його потім знайшли розвідники ДНР і якось дуже швидко обміняли. І ось він дзвонить мені, і таке чудо чути його голос ".

З 25 лютого всі солдати ЗСУ, що вийшли з оточення, відправляться у відпустку. За словами Данилюка, їм усім зараз потрібна психологічна допомога та відпочинок.

"Як лікар я знаю біографії всіх своїх пацієнтів: скільки дітей, скільки планує - все розповідають. І всі вони, в тому числі загиблі, стоять перед очима, в пам'яті. Коли ампутуєш людині ногу, показуєш йому, що тут не можна нічого зібрати.

"Як я буду жити з цим, давайте краще я помру", - відповідають майже всі. Ти робиш операцію і постійно з ним розмовляєш, і він потихеньку починає звикати до існування без кінцівки.

Роз'яснює, що є професії, якими можна займатися, є протези, можна бути корисним і сім'ї, і суспільству. І після цього майже всі хлопці махають рукою: ну давай, відрізай. Тому як лікар я розумію, наскільки нам зараз потрібна психологічна допомога та розрядка ", - міркує Данилюк.

У військовому госпіталі Національної гвардії коридори заставлені коробками з ліками: написи польською мовою, українською, івритом. Тут в основному дорослі, добре екіпіровані добровольці, які сплять на ліжках упритул один до одного, не звертаючи уваги на шум навколо. До вечора всі вони вийшли до ганку госпіталю, куди привезли останки трьох медиків, загиблих по дорозі з Дебальцевого 9 лютого.

Прийшли десяток місцевих жителів, добровольці з прапорами Національної гвардії та медичної служби: встали з боків від машини, де лежали вкриті білим тіла. Кілька жінок, обнявшись, плакали, одна обернулася у прапор України і мовчала доти, поки священик не відспівав панахиду, і всі по черзі пройшли і доторкнулися до холодної тканини. Після цього жінка закричала, її ніхто не зупиняв, і вона потім довго стояла перед госпіталем одна. Здорові мужики в камуфляжі і з зброєю розгублено озиралися, наче не знали, куди йти далі, а потім раптом заспівали "Ще не вмерла Україна". Після цього всі розійшлися.