Закарпаття є єдиною областю України, де існують «дві Просвіти»

Якщо у всіх інших регіонах діють лише структурні підрозділи Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, то на Закарпатті, окрім його обласного об’єднання, є ще й суто місцева, яка має назву «Закарпатське крайове культурно-освітнє товариство «Просвіта».

Стосунки між двома «просвітами» вже багато років є доволі напруженими. На це є декілька причин.

Перша: «Нє пущать!», чи доморощений сепаратизм із ренегатством?

Керівництво «Закарпатського крайового культурно-освітнього товариство «Просвіта» заявляє, що, мовляв, лише воно є спадкоємцем Товариства «Просвіта», яке діяло на Закарпатті у 1920 – 1939 рр., коли край входив до складу Чехо-Словацької республіки. А, позаяк, те, на той час, було «самостійним», тобто не було організаційно з’єднаним із «Просвітою», яка діяла на Галичині, що входила до складу Польщі (в УРСР «Просвіта» була знищена радянською владою), то і нині «відновлена» на Закарпатті «Просвіта» теж повинна бути «незалежною», суто закарпатською, яка не повинна мати нічого організаційно-спільного із всеукраїнською «Просвітою».

Безумовно, що така заявка не витримує жодної критики – у міжвоєнний період українські землі були роздерті різними державами, нині ж ми маємо Єдину Соборну Українську державу, про яку палко мріяли закарпатські просвітяни 20-их – 30-х рр. минулого століття. Тож ця позиція має, як вважає чимало представників української громадськості Закарпаття, ознаки місцевого сепаратизму і більше того – ренегатства по відношенню до соборницьких ідей закарпатських просвітян міжвоєнного періоду.

Утворення, чи то пак «відновлення» (?) «крайової «Просвіти» відбулося на установчій конференції 23 грудня 1990 р. На той час в області активно діяла, утворена ще 21 січня 1989 р., обласна організація Товариства української мови ім. Т. Шевченка, яку очолював доктор філологічних наук, професор УжДУ Павло Чучка.

Уже напередодні установчої конференції та на ній самій (підтверджую, ще й як присутній) спалахнула дискусія. Адже створювалася «паралельна» до ТУМШу, із аналогічними завданнями організація. Тим паче, що вже тоді всі добре усвідомлювали — Товариство української мови ім. Т. Шевченка незабаром буде перейменоване у «Просвіту». Причина його тодішньої назви крилася у тому, що на момент заснування (на всеукраїнській конференції у Києві 11 — 12 лютого 1989 р.), найменувати новоутворену організацію «Просвітою» не дозволяла тодішня суспільно-політична ситуація. Адже в Україні на початку 1989 р. був, практично, майже безконтрольний (ледь зазнав перших тріщин) диктат КПУ. Тож, хоча влада була змушена піти на «поблажку» патріотичній громадськості та погодилася дозволити їй (та і то із величезними проблемами) створити Товариство української мови, нізащо не пішла б на те, щоб відновити «Просвіту», на яку всі роки радянського режиму чіпляла жупел «буржуазно-націоналістичної організації».

Однак, за майже два роки, ситуація, в результаті діяльності ТУМШу, НРУ (з тієї ж причини, той на початках мав додаток у назві: «за перебудову») й інших новітніх об’єднань, уже кардинально змінилася – «жупел» був розвіяним.

Та, незважаючи на аргументи, «крайову» «Просвіту» таки утворили. Її головою було обрано кандидата історичних наук Павла Федаку. Втім, частина делегатів конференції була впевнена, що після перейменування ТУМШу у «Просвіту», «крайова» ввіллється у загальноукраїнську структуру.

Але так не сталося. Після реорганізації Товариства української мови у Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка у наступному році (а його обласним об’єднанням стала і організація ТУМШу на Закарпатті), це було сприйнято П. Федакою та його найближчим оточенням вкрай вороже, мовляв, права на таке ТУМШ не мав. Цієї ж позиції там дотримуються і нині.

Друга: Просвітянська «нерухомість!». «Пес на сіні», чи джерело «родинного бізнесу»?

У 20-х рр. минулого ст. для «Просвіти» у Закарпатті важливе значення мало спорудження у м. Ужгород, з метою мати центр роботи, свого Народного Дому. Кошти збиралися серед широких верств населення. Пожертви надходили від учителів, урядовців, священиків, селян, робітників, організацій та установ, у т. ч. – з- поза меж краю. Сто тисяч крон вніс і президент Чехо-Словацької республіки Т. Г. Масарик. Не обійшлося і без позик у банках. Загалом будівництво Народного Дому (із кінотеатром «Уранія» при ньому) обійшлося у 2 559 359 крон. Урочисте його відкриття, в якому взяла участь велика кількість просвітян зі всього краю, відбулося 7 жовтня 1928 року.

Після захоплення Ужгорода гортіївськими військами у листопаді 1938 р., Народний Дім окупанти конфіскували. Це ж зробила і радянська влада після звільнення краю у жовтні 1944 р. Пречудова споруда (містила, до речі, найбільшу на той час у Закарпатті актову залу) стала Будинком офіцерів.

Із кінця 1989 р. розпочалася боротьба за повернення будинку, спорудженого за народні кошти народові. У різні інстанції було направлено десятки і десятки аргументованих листів, звернень, прохань вимог. Особливо чимало зусиль до цього доклав ветеран національно-визвольних змагань, просвітянин 30-х рр., адвокат Микола Бандусяк. Парадоксально, але і після здобуття Україною незалежності, військовики чинили цьому опір, водночас довівши будинок до аварійного стану. Врешті-решт Міністерство оборони відмовилося від будівлі і її було передано у комунальну власність м. Ужгорода. За домовленістю, це був елемент механізму з повернення Народного Дому «Просвіті».

Міським головою обласного центру із 1994 по 1998 рр. був відомий своєю яскраво вираженою антиукраїнською спрямованістю Сергій Ратушняк. Національно-демократичні сили Закарпаття, зокрема НРУ, ОО ВУТ «Просвіта», займали критичне відношення до цієї особи, викриваючи її діяльність. Натомість П. Федака та його найближче оточення займали протилежну позицію, підтримуючи Ратушняка. Тож у вересні 1997 р. сесія Ужгородської міської ради, на пропозицію міського голови, ухвалила рішення про передачу приміщення у власність саме «крайовій» «Просвіті». Обласне об’єднання ВУТ «Просвіта» отримало лише право на користування однієї кімнати із невеликим підсобним приміщенням.

…Минули роки. Народний Дім, який мав би стати центром просвітянського, культурницького, національно-освітнього життя, яке повинно було буяти тут, перебуває у занепаді. Пречудовий будинок у центрі Ужгорода – близько 2 тисячі квадратних метрів, де кожен із них «на вагу золота» – у аварійному стані. Відсутнє опалення, всюди сирість. Будинок руйнується. Ледь відрихтовано фасад, хоча на його ремонт представниками закарпатської діаспори очільникові краєвої «Просвіти» було передано значні кошти. Куди вони поділися – важко сказати, хоча серед людей витають чутки, що вони пішли не туди, а також на інше – приватне будівництво, як і кошти від тих приміщень здоровезного Народного Дому, які здаються у оренду.

Ще у 2008 р. газета «Старий Замок «Паланок», у статті під промовистою назвою: «Народний Дім» в Ужгороді зробили торгово-офісним центром» порушила це питання. Наводимо лише одну цитату із публікації: «Крайова «Просвіта» сьогодні – це сімейний бізнес. А як ще можна пояснити, що більшість засновників крайової «Просвіти», істинних патріотів опинилися за бортом цього «корабля»? Механізми управління організацією є сумнівними з точки зору і моралі, і закону, адже звітність про використання коштів фактично недоступна громадськості, яка її створила. Сумнівне правонаступництво сімейки новітніх «просвітян» оформлене під благородним соусом, не муляє очі ні ужгородській інтелігенції, ні компетентним органам. Головне для таких комфортно паразитуючих на благородності інтелігенції, вчасно і голосно кричати про правильну державницьку позицію, про примари заколотів, про дух і незламність українських традицій і разом з тим, тихенько пхати в кишені гроші».

З часу публікації статті минуло понад сім років. У якусь «оренду», «під ремонт» якійсь, начебто, чеській фірмі на тридцять років (?) здано і велетенську актову залу. Але ж та «ремонтує» її уже з десяток років, окрім риштувань там так нічого і нема. Чому угода не розривається, зв’язку із її невиконанням орендатором, – не зрозуміло. На інше, як на «непрозорість» розрахунків, і гадати не доводиться.

Тож, замість Народного Дому, де мало вирувати національно-культурне життя, де б могли розміститися українські громадські організації, культурницькі, молодіжні, спортивні, видавничі товариства тощо, регулярно проводитися акції, панує запустіння і пліснява. За цей плачевний стан Народного Дому болить серце, але чомусь не у «власника», хоча громадськість уже кілька разів сколихували чутки про наміри «прихватизації» споруди, тож доводиться він до руйнування мало не зумисно.

Третя: Ренегатство, або «Чи потрібна така «Просвіта», яка не веде до «Храму»?»

З моменту виникнення «крайової» «Просвіти» її незмінним головою є Павло Федака. На початках організація об’єднувала певну кількість громадянства, проводила певну роботу. Однак, уже чимало років вона все більше затухає, хоча, володіючи таким майном, чудовим будинком, який міг би, при якісній організації його використання, ще й заробляти не лише на його ж утримання, а й додатково – на просвітянську діяльність. Адже чимало його кімнат, інших площ можуть надаватися (та й, як зазначалося ті, що не поруйновані, надаються) в оренду, приносити (приносять?) прибуток. Зараз же, окрім відзначень, переважно, ювілеїв, чи то членів керівництва, чи то когось іншого та ще, здається, видання «календаря» (у якому кожен третій автор має прізвище, яке починається на літеру «Ф»), за вкрай рідкісним винятком, крайовою «Просвітою» майже нічого не проводиться. Тож чимало колишніх її членів, у т. ч. тих, що входили до її керівних органів, відійшли від неї та вступили до обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта», яке регулярно організовує національно-патріотичні акції. Хто там залишився біля П.Федаки, як там проводяться «звітно-виборні конференції» – є абсолютно невідомим. Знано лише, що «головою управи» крайової «Просвіти» уже десь зо десятиліття є… син Павла Федаки-старшого – Павло Федака-молодший.

Те, що люди відходять – має під собою ще одне пояснення. Очільників крайової «Просвіти», наразі, аж ніяк не «запідозриш» у прихильності до української ідеї. Ніхто, ніколи в останні роки їх не помітив у патріотичних акціях. Включно із подіями, пов’язаними із закарпатським Майданом, Революцією Гідності. Навпаки, під час революції П. Федака-молодший відверто перебував по інший бік «барикади». Та і зараз там перебуває.

Причина тут є зрозумілою. Уже зазначалося, що з давен-давен родина, що керує крайовою «Просвітою», перебуває у фарватері діяльності, входить до складу «команди» україноненависника С.Ратушняка, який наразі був прихильником Партії регіонів, організовував місцевих тітушок, чинив спроби утворити місцевий Антимайдан. Тож використовує він цю «Просвіту» як засланого «козачка». Молодшого Федаку за відданість зробив редактором своєї газети «Трибуна», через яку той, виконуючи замовлення «шефа», намагається всіляко підірвати «із середини», чи просто зпаплюжити український визвольний рух.

Прикладів антиукраїнськості голови управи цієї «Просвіти», зокрема, і далеко до Майдану, і під час Майдану, і опісля – можна навести чимало. Згадаю лишень один, який, як на мене, чи не найповніше демонструє, характеризує «ідеологічні» засади очільників цієї «Просвіти».

У 2010 р. С.Ратушняк балотувався на посаду Президента України. Своєю довіреною особою він визначив П. Федаку-молодшого. Наскільки я розумію, то довірені особи – це ті, хто безумовно поділяють погляди своїх кандидатів, адже їх представляють, за яких агітують. Інакше ж бути не може.

І ось, рахівці, які були присутніми на зустрічі із кандидатом у Президенти України С.Ратушняком, що проходила у сесійній залі Рахівської районної ради, переповіли як це було. Представляв його, добре характеризуючи та агітуючи за нього, голова управи крайової «Просвіти», довірена особа П.Федака. Надалі надав слово кандидатові. Той звертається до присутніх:

– «Дорогі рахівські підкарпатські русини!».

Рахівські гуцули, для яких політичне русинство – що червона ганчірка для бугая, аж заніміли, ошалівши від такого звертання: адже так паскудно їх за останній час ніхто не ображав!

Після програмного виступу кандидата йому було задане питання (до речі, ветераном національно-визвольних змагань, просвітянином Юрієм Ерстенюком): «Як ви ставитеся до Степана Бандери?». Той, перейшовши на «абщепанятний язік», пояснив присутнім приблизно так, що С.Бандера був «фашістом, бандітом, убійцей», а УПА – це взагалі «свора нацистскіх ублюдков», яких було засуджено на Нюрбергському процесі. Більше запитань Ратушнякові, як мені казали, люди не задавали.

Довірена особа кандидата не промовила жодного слова, що свідчить про абсолютну солідарність цього очільника крайової «Просвіти» з поглядами свого «шефа».

Ну, і що ж це тоді за «Просвіта»? І чи тоді – «Просвіта»?

Тут мені пригадуються слова із культового фільму другої половини 80-х рр. минулого століття: «Для чого ця дорога, якщо вона не веде до Храму?». Дійсно: «Для чого така «Просвіта», яка не веде до Храму?». Адже «Храмом» же для кожного воістинного просвітянина є Україна!

Післямова

Як на мене, то ситуація із існуванням двох «Просвіт» на Закарпатті є абсурдною. І з цього абсурду, рано чи пізно, слід вибиратися. Якщо ми говоримо про Соборність та Єдність, то повинні вони бути і тут. «Просвіта» на Закарпатті повинна бути одна, єдина – соборна, складова частина Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка.

З обранням мене у 2008 р. головою Закарпатського облоб’єднання ВУТ «Просвіти» я неодноразово намагався налагодити співпрацю із «краєвою». Йшлося про проведення спільних акцій, співпрацю, а далі гадав, що мова могла і йти і про об’єднання. Зпочатку, із утворенням на конфедеративних засадах спільного правління, а у решті-решт – і скликання на паритетних засадах спільної, об’єднавчої конференції. Єдиною умовою, гадалося, мало би бути те, що об’єднана організація має входити у ВУТ «Просвіту» ім. Т. Шевченка. Погодьтеся, що інший варіант – вливання всеукраїнської структури у місцеву – був би безглуздям.

Безумовно, постало би питання голови організації. Наголошую, що сам я не претендував і не претендую на якесь керівництво, навпаки, зняв би свою кандидатуру на конференції. Однак, зробити це мав би і П.Федака. Хай би єдину організацію очолив хтось інший – той, кого оберуть люди.

Однак, П.Федака займав і займає категоричну негативну тенденцію, водночас продовжуючи заперечливо ставитися до самого існування Всеукраїнської «Просвіти». А враховуючи, що ідеологічно ця – уже пишу т. зв. – «просвіта» у останні роки відійшла від просвітянських завдань, ідей, стала чи то «козачком» у Ратушняка, «яничарською», чи взагалі «приватизована», сенсу розмовляти на цю тему із Федаками вже нема.

Вирішення проблеми залишається за закарпатською громадськістю. У тому числі – просвітянською, яка, гадаю, має поставити вимогу необхідності проведення об’єднавчої конференції, а перед тим ще й, мабуть, здійснення аудиту матеріальних цінностей обох структур. У т. ч. – і з крайової «Просвіти», де все ж таки лелію надію ще залишилися справжні просвітяни, які проти того, аби їх, вкупі із Народним Домом, спорудженим нашими предками задля використання на благо України, «прихватизовували»!