Як виглядала підвісна реклама в Ужгороді за часи СРСР (ФОТО)

Цікаво

Колись над головами перехожих на сучасній вулиці Корзо (тоді вона звалася іменем Суворова) через кожні кілька кроків хитался металічна навісна реклама. Біля перукарні – металеві ножиці, біля салону краси – голова Нефертіті, дитячий магазин "Лелека" прикрашала металева лелека, кафе "Золотий ключик" – чималенький такий ключ. Над відомою колись аптекою № 1 висіла змія, що обгорнула чашу з отрутою, над взуттєвим магазином хитався металевий черевик, а над фотоательє – величезний фотоапарат. Нині усе це зникло. Кронштейни на Корзо або стирчать пусті, або пристосовані під сучасну рекламу, а десь від них й узагалі лише пусте місце на старій штукатурці видніється. Єдині зразки, які збереглися з тих часів, можна побачити на куті Корзо-Волошина, де колись знаходилося відоме кафе "Золотий ключик" та на площі Петефі над магазином "Чарівний ліхтар". Там, відповідно, досі висять ключ та ліхтар.

"Про Заходу" вдалося знайти в Ужгороді людей, причетних до встановлення цих перших виносних рекламоносіїв. Член Національної спілки архітекторів України Володимир Лезу у 80-х роках минулого століття 5 років працював у міськвиконкомі, був головним художником Ужгорода. Саме тоді у керівників міста виникла ідея кардинально змінити історичну частину, перетворивши її, зокрема, з проїжджої зони на пішохідну.

"На початку 80-х група архітекторів взялася за розробку генерального плану архітектурного оформлення Ужгорода. Він охоплював усе: озеленення, рекламу, благоустрій, світлове оформлення. За цим планом історичний центр мав стати пішохідною зоною, таким собі місцем для закупів та прогулянок. Для цього сучасні вулиці Корзо та Волошина виклали бруківкою, на старовинних будівлях встановили красиві ковані ліхтарі (їх виготовив наш Машинобудівний завод), а над магазинами вирішили повісити на кронштейнах ковану об'ємну рекламу. Це було новинкою, бо у нас використовувалася лише реклама на площині. Натомість тепер люди могли вже здалеку бачити, де знаходиться потрібний їм магазин. Та й виглядало це дуже незвично.

Звісно, реклама ця не з'явилася по всьому Корзо за один день. Почали її встановлювати у 1983-му, а закінчили, мабуть, вже у 1990-му. Над металевими конструкціями працювало чимало різних ковалів: Бойко, Молнар, Бангал. Однак починали троє: Олександр Мадяр, Геллерт Кейс та Золтан Піцур. Перші двоє вже давно переїхали до Угорщини, третій, на жаль, помер. Спеціально для них міськвиконком виділив старе приміщення в районі ужгородського замку, де хлопці облаштували гарну майстерню-кузню. В ній і виготовили перші зразки цієї навісної реклами. Зараз я вже не пригадую, які саме. Знаю, що хлопці старалися, аби все було красиво і якісно, працювали з міддю й латунню. Пам'ятаю, людям такі новинки дуже сподобалися, було багато гарних відгуків про цю роботу. Тому такою рекламою поступово завісили усю тодішню вулицю Суворова", – пригадує Володимир Лезу.

Нині архітектор зізнається, що шкодує за цими втраченими елементами радянського Ужгорода, однак усвідомлює, що в сучасному світі ця реклама, звісно, виглядала б уже трохи примітивно. Куди поділися ковані рекламки, Володимир Лезу не знає. Каже: певно, потрапили на смітник а, може, й лежать у когось вдома на згадку. Про той період з життя Ужгорода колишній чиновник згадує ще й те, що разом з мощенням пішохідної зони розпочали й викладення сучасною бруківкою набережної Незалежності (тоді Ленінградської). "Розкажу вам таку таємницю. Ми довго не могли знайти плафони для нових вуличних ліхтарів, які мали встановити на Ленінградсткій набережній. Це не, що тепер: зайшов у магазин і купив, що тобі потрібно. Тоді знайти плафони чомусь було неможливо.

Якось я зайшов в один магазин і побачив невеличкі круглі акваріуми. Привів колег, показав їм. Покійний нині Наум Рєпкін тоді керував "Міськсвітлом". Він підтримав нашу ідею, а його робітники прилаштували на ліхтарі замість плафонів акваріуми. Про це досі мало хто знав, та факт: якийсь час ужгородську набережну освітлювали акваріуми!".

Нещодавній головний архітектор міста Петро Сарваш теж добре пам'ятає ті часи. Він вважає, що комплексна реконструкція історичної частини міста в середині 80-х була в цілому виконана непогано. Подобалася йому й навісна кована реклама. "Я пригадую, тоді говорилося, що ця реконструкція має на меті зберегти історичну автентичність міста, а також додати центру втраченої старовини. Бо не секрет, що магазини на нинішніх вулицях Корзо й Волошина були сильно перероблені. Першим, що знищили, стали масивні дерев'яні портали – замість них поробили величезні скляні вітрини. У довоєнні часи реклама на ужгородських магазинах займала в основному карнізну частину, її було досить багато. У 80-же вирішили піти іншим шляхом і запропонували навісну ковану рекламу в одному стилі. Це було модно тоді. А крім того, магазини не могли нічого заперечити, бо всі знаходилися в державній власності. З тієї ж причини торгівельні точки переїздили дуже рідко, тому вважалося, що реклама, встановлена в якомусь місці, висітиме там довго.

Коли ж у часи незалежності ці приміщення почали приватизовувати й продавати, у кожного магазинчика з'явився свій господар. Кожен хотів перемалювати й оформити фасад магазину на свій смак, тож усе, в тому числі й навісну рекламу, як правило, одразу нищили. Я десь розумію, що господар магазину, скажімо, одягу, не бачив сенсу у тому, аби над його торговою площею висів, наприклад, фотоапарат. Але варто було, мабуть, подбати, щоб ці зразки реклами не зникли просто так, а залишилися на згадку про ті часи. Хоча б у музеї".

У музеї, звісно, ці залишки радянської історії Ужгорода не потрапили. Скоріше за все, лише у смітник. Таку сумну долю мало не повторили й побратими кованої реклами – ліхтарі, спроектовані Геллертом Кейсом. Половина їх теж безслідно зникла з фасадів будівель в історичній частині міста, бо, бачте, заважала новим власникам встановити величезні вивіски. Частина із залишених ліхтарів нині потребує капітального ремонту та заміни скла. Не міняють у них і лампочки, через що навіть робочі ліхтарі стоять пусткою. З таким підходом Ужгород ризикує втратити й те, що дивом зберіг до цього часу. І мова йде не про пам'ятки позаминулого століття, а всього лише про речі, яким не більше 30-ти років, ті, які досі добре пам'ятає більшість мешканців обласного центру Закарпаття.