Подорож у часі: інтерв’ю з перекладачем Володимиром Шабаровським про "Спогади з Волині, Полісся і Литви"

• Як виглядали українські землі у 1840 році очима мандрівника?
• Які історії приховують міста, що сьогодні здаються нам звичними?
• Чому варто читати тревел-нотатки минулих століть?

Про все це ми говоримо з перекладачем Володимиром Шабаровським, який працював над перекладом україномовного видання книги Юзефа Ігнація Крашевського "Спогади з Волині, Полісся і Литви". Ця унікальна праця XIX століття — справжній тревел-блог своєї доби, у якому польський письменник, історик і етнограф зафіксував життя волинських містечок, маєтків і сіл, звичаї місцевого населення, красу природи та архітектури.

Крашевський став свідком епохи, яка вже ніколи не повернеться, і зафіксував її у словах. Завдяки Володимиру Шабаровському ми можемо побачити цю картину так, як її бачив автор майже 200 років тому.

Ця книга вже доступна у книгарні РВВ. Саме тут можна знайти унікальні видання, які відкривають маловідомі сторінки минулого.

• У своїх записах Крашевський часто наголошує, що люди не цінують власного краю, шукаючи краси й натхнення деінде. Чи змінилося це ставлення українців за майже два століття?

Людина влаштована так, що до всього позитивного вона звикає і перестає його помічати. Щойно тепер ми зрозуміли, яке щастя жити без війни, без обстрілів і смертей. А колись над цим мало задумувалися. Я не вважаю, що людство за 200 років дуже змінилося. Як тоді, так і тепер є різні люди. Крашевський слушно зауважує, що якби захотіти звернути увагу на свій край, то «одразу-таки знайдеш у ньому безліч принад, тисячі пам’яток, тисячі гідних уваги предметів». Я вважаю, що дуже багато людей знаходять натхнення, як ви пишете, саме в рідних сторонах, інакше тут уже давно ніхто не жив би, усі повиїжджали б кудись-інде.

Я продовжу вашу тему і зазначу, що багато що в «Спогадах» Крашевського є злободенним. Приміром, наш сучасник, українець ХХІ століття, найбільше любить говорити про своє важке життя і нарікає на політиків, особливо дістається депутатам. Про що говорили наші предки півтора століття тому? Про те саме. Ось яким автор побачив характер наших людей. Поліський селянин – «мовчазний, але ввічливий до чужих; як зачепити, то охоче балакає, аби-но говорити про панів та біду. За свою біду говорив би день і ніч». І тепер про це говорили б найбільше, якби не війна, тобто справжня біда.

А книжок у нас багато читають? Переважно так, як було в часи Крашевського:

«Книги тут, як і в інших місцях, є переважно меблями в салоні; лежать для пропорції нерозрізані, припорошені пилом. Їх мусять тримати для пристойності, бо всі тримають, але загал не дуже ще відчуває потребу читати».

• Книга має не лише історичну, а й літературну цінність. Чи відчувається у тексті авторський стиль Крашевського як письменника? Чи є в ній щось, що нагадує сучасний репортаж чи есеїстику?

Я не називав би цю книжку репортажем. Через кілька років після «Спогадів з Волині, Полісся і Литви» Крашевський видав «Спогади з Одеси, Єдисану і Буджака». Оце і є репортаж, бо тут він описав по днях, а часом і по годинах усю свою поїздку на південь України. 22 червня виїхав, 23 провів у Тайкурах, 24 — в Уїздцях, 7 липня прибув до Одеси, 8 липня пішов у театр і т. д. Уся подорож описана в деталях. А в «Спогадах з Волині, Полісся і Литви» ви ніде не побачите дня чи дати його подорожі, не дізнаєтеся подробиць, звідки куди він їхав, хто були його попутники, якою була мета подорожі. Тому це однозначно не репортаж. Я сказав би, що «Спогади з Волині» — це твір, який складається з окремих есеїв, де перетнувся художній і публіцистичний текст.

Що стосується історичної цінності книжки, то найбільш вартісним у ній вважаю ті місця, де він описує побачене особисто. Нерідко його свідчення є єдиними коли йдеться про вбрання селян, звичаї. Розповідає, наприклад, про інтер’єр селянської хати на Поліссі, сільське весілля, детально розповідає про полювання, гасіння пожежі тощо. І це не художній домисел, а те, що він справді спостерігав.

Крашевський багато переказує інших авторів і робить аналіз їхніх творів. Внизу в нашій книжці є посилання на джерела. Автор робить з цих джерел компіляцію, але саме в цьому і полягає цінність його розповідей. Бо хіба став би читач вишукувати і збирати докупи те, що написали про Волинь різні історики за триста років до Крашевського, переважно латинською, французькою та німецькою мовами? Тут же все зібрано разом, вказано на помилки чи вигадки попередників. Але мені це ускладнювало роботу, бо, переказуючи, автор припускається помилок у датах, прізвищах, назвах поселень, і все доводилося звіряти з оригіналами, щоб не плодити неправди.

Літературний стиль Крашевського неповторний, як і в будь-якого справжнього майстра. Я сказав би, що йому притаманна чесність і сміливість. Він не боїться критикувати визискувачів:

«Гніт од панів на Русі був нечуваний», «Волинь була і залишається краєм панів і магнатів».

Він їх нещадно критикує, але захоплюється попередниками, князями Корецькими, Острозькими, Радзивіллами.

Нотки ностальгії відчуваються в тексті дуже часто:

«Якась позірна напівцивілізація, дух гендлярства, скупість, що йде у тропі за думкою про пожиток, вигнали стародавню гостинність… О, тепер шукай зі свічкою такої характерної для давніх літ гостинності!».

Він вважає, що люди стали жити лише для себе. Думаю, що Крашевський і тепер так написав би, але це — сумнівне твердження, як на мене.

• Яка частина книги найбільше вразила вас або змінила ваше бачення Волині, Полісся чи Литви того часу?

Змінити моє бачення Волині і Полісся неможливо, бо я тут живу все життя і думка моя про мій край уже не зміниться. Я знаю його історію. Але не можу сказати, що нічого не дізнався нового. Як уже йшлося, найбільше почерпнув я і почерпне читач у тих місцях книжки, де автор подає власні спостереження. Як-от у розділі «Селяни». Тут, до речі, відчувається найбільша закоханість автора у Волинський край. Ось що він пише про наші пісні:

«Того, що на Поліссі, особливо ближче до Волині, народні пісні зачаровують навіть музикою, ніхто, хто їх чув, не заперечить. Той, хто слухав їх тихого вечора, наспівані і відлунені в лісі, розсіяні по росі. Часто, коли пастушок, йдучи за худобою, співав неподалік, я затримувався, щоб довше його послухати, бо було щось таке привабне в цьому поспів’ї, що вухо, коли вже розтанув у повітрі, ще довго його прагнуло, хоч жаден інструмент того не повторив би. На це треба пастушка, гаю, худоби і вечора, а ще, може, настрою слухача».

Зазначу, що Литва в Крашевського — це не та Литва, якою знаємо її ми, а край, де живуть литвини, тобто жителі півночі Полісся. У Крашевського це Пінщина.

• Чи можна сказати, що Крашевський у своїх нотатках подає не лише сухі спостереження, а й певний особистий погляд на минуле та сучасне? Як його оцінки тогочасного суспільства виглядають з точки зору сьогодення?

Власна думка автора з якогось приводу присутня мало не на кожній сторінці. Погляд Крашевського на Волинський край, як на мене, є неупередженим. Він чесно розповідає про історичні події минулого і не боїться таврувати негативні явища. Засуджує знущання, гніт з боку тих, хто наділений якоюсь владою над бідними селянами:

«Почасти він став причиною чи принаймні дуже допоміг Хмельницькому з тим страшним бунтом, який коштував стільки крові. Чимраз більші данини, чинші, всілякі оплати, а до них ще тягар військових постоїв, стали майже незносними. За народжених і новоженців — і за те вимагали дати якийсь дріб’язок. Ще й тепер на Поліссі і Волині зберігся звичай нести до двору даровизну: чорну курку, полотно, кашу, горілку, пирога, червоного пояса тощо».

• Як вам здається, кому буде найцікавіше читати цю книгу? Любителям історії, мандрівникам чи, можливо, дослідникам культури?

Цей твір написаний від першої особи, він якоюсь мірою є автобіографічним, а це, як правило, приємне чтиво. Кожен тут знайде щось для себе: історик, любитель історії, етнограф. А для мандрівників нехай ця книжка послужить стимулом і зразком для написання власних спостережень про відвіданий край.