Як в Україні об'єднують зусилля, щоб кожна дитина жила у повноцінній сім'ї

Сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, сиротинці, інтернати – не надто популярна тема для розмови. Особливо у наш час. Але так сталося, що ми живемо у час великих змін і реформ. Приходять ці зміни і у сферу інтернатних закладів, яка існує в нашій країні без реформування вже понад півстоліття.

Влітку 2017 року в Україні розпочалась реформа зі складною назвою “деінституціалізація” (ДІ). За цим терміном ховаються зміни системи дитячих інтернатів, у яких нині перебувають більше 106 тисяч дітей. При цьому 92 % з них мають хоча б одного з батьків, і лише 7 % дітей в інтернатах – сироти. Але деінституціалізація – це не про закриття інтернатів, як її часто трактують. Не про економію коштів. І тим більше не про те, що завтра діти опиняться на вулиці. Доки не буде впевненості, що дитина у сім’ї перебуватиме у безпеці і благополуччі, ніхто не має забрати її з інтернату.

ДІ – це про створення таких умов, за яких потреба в інтернаті, дитячому будинку тощо просто зникне. Наприклад, мама вирішує віддати двох зі своїх 5 дітей до школи-інтернату. Там діти не лише навчатимуться, а й житимуть. Окремо від сім’ї. Мама насправді не може сама з ними справлятися, бо мусить ходити на роботу і при цьому не заробляє достатньо коштів на те, аби прогодувати дітей. Деякі країни вирішують проблему такої мами тим, що її дітям в звичайній школі надають чотириразове харчування і влаштовують у групи продовженого дня. Тобто мама може працювати, діти будуть доглянуті і залишатимуться в сім’ї – мама забере їх після роботи. Це – лише один з можливих способів вирішення такої проблеми.

У цьому суть ДІ – допомога сім’ї у громаді, аби дитина виховувалась у родині.

Відповідно до Національної стратегії, вже у 2026 році дітей в інтернатниї закладах має бути менше 0,5% від загальної кількості дитячого населення (зараз – 1,5%). А ті діти, хто з різних причин все ж залишаться в інституціях, а не в сім’ях – житимуть у невеликих установах в умовах, максимально наближених до сімейних (до 10 осіб в одному закладі).

У кожній громаді мають з’явитися доступні й якісні послуги для сімей з дітьми. Буде існувати ринок цих якісних послуг, не менше 50% з яких будуть надавати професійні громадські організації.

Наразі триває перший етап реалізації стратегії.

Кожен регіон має оцінити свою мережу інтернатних закладів, з’ясувати, які діти до них потрапляють та чому, які є соціальні, освітні, реабілітаційні медичні послуги вже зараз у громадах. На наступному етапі кожен регіон буде готувати власний план реформування.

За останніми даними, в Україні 1,4% дитячого населення перебувають в інтернатах. В одному закладі, як правило, живуть та виховуються від 100 до 300 дітей. Для порівняння, в Австрії, Норвегії – 0,1% дітей в інтернатах, у Польщі, Болгарії, Румунії, Молдові – 0,5% дітей в інституціях. В одному закладі мешкає від 6 до 12 дітей. Держава витрачає на інтернатні заклади мільярди гривень. Проте абсолютна більшість цих коштів йде не на речі чи продукти для дітей – а на утримання будівель та оплату роботи персоналу.

Є діти, які перебувають в інтернатах понад 10 років.

За цей час їхні особистісні зв’язки з батьками руйнуються. Часто діти-вихованці інтернатів виростають непідготовленими до самостійного життя, не мають необхідних соціальних умінь та навичок. Сім’я – це природне захисне середовище для дитини, у родині кожна дитина – особистість. В інституції особистість втрачається, розчиняється в колективі.

Головна мета - зробити усе, щоб дитина росла з рідними, в сім’ї, або ж в умовах, максимально наближених до сімейних. Для цього громада повинна зрозуміти, які послуги потрібно ще створити і розвинути в громаді, розробити власний ДІ-план, щоб діти не потрапляли в інституції. І лише після цього можливе закриття інтернатного закладу – якщо місцева влада переконається, що для дитини вже створені послуги поза інтернатом і в існуванні інституції просто немає необхідності.

Після ретельного аналізу ситуації в регіоні, затвердження регіональних планів буде сформовано своєрідний графік, відповідно до якого група експертів розробить план трансформації кожного закладу. У цьому плані буде відображено оцінку потреб кожної дитини та її сім’ї, з’ясовано причини потрапляння дитини до інституції та виявлено, що потрібно зробити, аби дитина росла з рідними, в іншій сім’ї, або ж в умовах, максимально наближених до сімейних.

Якщо виникає кризова ситуація і є загроза вилучення дитини з сім’ї:

Сім’я патронатних вихователів. Це найперший крок до збереження сім’ї для дитини. Якщо сталося якесь лихо і дитина залишилась без батьківського піклування (або ж в її рідній сім’ї їй загрожує небезпека і дитину терміново вилучають), – її передають не в інтернат чи притулок, а в родину патронатних вихователів. Вони готові будь-якої хвилини взяти до себе дитину, доглядати її, забезпечуючи спілкування з рідними батьками дитини. Це тимчасова форма влаштування дитини (до 3 місяців, найбільше – до 6 місяців).

І, звісно, з сім’єю мають працювати соціальні служби. Фахівці соціальної роботи допоможуть подолати кризу в той час, поки дитина тимчасово перебуває у родині патронатних вихователів.

Якщо дитину неможливо повернути до рідної сім’ї чи віддати під опіку/піклування:

Для дітей, які посиротіли чи залишились без батьківського піклування, створюються прийомні сім’ї або дитячі будинки сімейного типу. Це коли люди погоджуються за окрему плату взяти до себе на виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Їх доглядають і виховують поряд зі своїми рідними дітьми. Це дуже гарна альтернатива інтернатним закладам. Головне – діти зростають у сім’ї, відчувають родинне тепло, підтримку близьких людей і впевненість у майбутньому.

Малий груповий будинок – невеликий заклад для 10 дітей, які не всиновлені і не повернені в рідні сім’ї, не всиновлені і не влаштовані у сімейні форми виховання. Ці діти житимуть в кімнатах на 1-2 людини, ходитимуть до звичайної школи, у кіно та за покупками, готуватимуть їжу тощо. З ними в цьому закладі будуть вихователі, за кожною дитиною буде закріплений один “ключовий вихователь”, що важливо для їхнього зростання та виховання. Діти ростуть самостійними та умовах, максимально наближених до сімейних.

Якісні послуги не є дешевими. Тобто витрати на утримання та опіку дітей, які зараз в інтернатних закладах, зростуть. Однак від ДІ виграють у першу чергу діти – вони будуть в сім’ях та отримуватимуть якісні послуги.

Для профілактики вилучення дитини з сім’ї:

Найперше – це фахівець із соціальної роботи у громаді: людина, до якої можна звернутися з будь-якого питання у випадку, якщо самому не видно виходу з ситуації. Цей кваліфікований спеціаліст здійснить оцінку потреб вашої родини, надасть першу допомогу, порадить, куди необхідно звернутися для вирішення якогось питання, підтримає і допоможе у скрутну хвилину. Крім того, цей фахівець може сам прийти на допомогу, навіть якщо його “не просили”. Він побачить і відгукнеться, якщо дитина потрапить у складну ситуацію чи сім’ї потрібна підтримка.

В інтернатах – не сироти. Діти страждають лише через те, що рідні батьки, місцева влада не хочуть про них дбати. Суть ДІ – допомогти розвинути такі послуги, аби дитина могла повернутися до батьків. Крім того, громада зможе продавати свої соціальні послуги іншим, сусіднім громадам. Розвиток послуг, які мають прийти на заміну інституцій, дуже потребує хороших спеціалістів. Головною відмінністю в їх роботі має бути надання сімейно-орієнтованих послуг. Крім того, спеціалісти матимуть можливість підвищити свою компетентність. Насправді в містах і селах є хороші практики, про які ми будемо розповідати. Це не лише послуги, створені громадськими організаціями, але й державні та комунальні.

Детальніше дізнатися про реформу, про те, як можна допомогти дітям, яку роль відіграє місцева громада, куди і до кого звернутися по допомогу можна на сайтах організацій – Альянс Україна без сиріт - https://ukrainabezsyrit.org/

Закарпаття без сиріт, ГО «Неємія». 

*Цією публікацією ми розпочинаємо серію статей про деінституціалізацію. Вже незабаром детальніше про її розвиток на Закарпатті.