Я втратила дитину: в Ужгороді обговорили, як пережити перинатальну втрату

Смерті, про які не прийнято говорити. Тема, яка болить, та майже завжди замовчується.

«Ти ще народиш 100 дітей», «Та ти просто не була готова до цієї дитини», «Та то малий термін, то ще й не дитина була» та інші фрази псевдопідтримки, з якими зіштовхувалася кожна жінка, яка пережила біль перинатальної втрати.

Коли помирає доросла людина, то всі говорять про біль утрати, влаштовують похорони, збираються разом на 9, 40 днів, рік. В такому випадку ні в кого не виникає сумніву, що втрата – це важко. Та якщо ми говоримо про смерть дитини під час вагітності, то тут начебто «чого не видно, того й не було». І жінка, на жаль, дуже часто залишається зі своїм горем сам на сам.

15 жовтня в усьому світі відзначають День втраченої дитини – для того, щоб ознайомити суспільство із проблемою перинатальної втрати, а також створити мережу батьків, медиків, рідних, друзів, поширюючи толерантність, розуміння щодо цієї теми.

Учора в Ужгороді вперше відбулася терапевтична зустріч на цю тему. Жінки, які знайомі з цим болем особисто, прийшли підтримати одна одну і послухати інших.

Так, на зустрічі були три героїні – Ірина Сов’як, Тамара Готра та Неля Кузьма – які поділилися своїм досвідом перинатальної втрати, підтримкою, яку отримали та якої не вистачало, та тим, що саме їм допомогло впоратися із горем. Одна із учасниць поділилася своїм досвідом після зустрічі на особистій сторінці у соцмережі Фейсбук:

https://www.facebook.com/tamara.gotra.7/posts/10223043149449258

Після того, як кожна з учасниць поділилася особистим досвідом, свої фахові думки на цю тему висловили гінекологиня Юліанна Федько та психологиня Тетяна Попович.

«Дуже важливо говорити про це, адже якщо ми не будемо говорити, то нічого не зміниться, - зазначила Юліанна. – На жаль, це явище не є рідкісним – у своїй роботі, де я маю близько 30-40 пацієнток на день, кілька разів на тиждень я точно зіштовхуюся з перинатальною втратою. Дуже часто ми не можемо визначити, чому це сталося, особливо, коли йдеться про ранні терміни – до 12-ти тижнів вагітності. Природа не дурна – якщо сталася якась похибка на генетичному рівні, якщо цей плід є нежиттєздатним, то він завмирає».

Утім, це не означає, що немає шансів народити дитину після однієї чи кількох таких втрат – усі героїні, які поділилися досвідом втрати, народили після цього здорових дітей.

Тетяна Попович, фахівчиня, яка часто в роботі зіштовхується з темою втрат, розповіла про кілька стадій переживання втрати: «Дуже важливо, аби жінка пройшла їх усі: часто вона застрягає на якомусь одному етапі, і тоді вона наче капсулює свої емоції. В такому випадку жити далі, рухатися далі неможливо, бо втрата врешті не пережита.

Отже, серед етапів горювання і виходу із травми виділяють:

1) Шок

Як проявляється: невіра в те, що сталося, емоційні зриви, ейфорія або, навпаки, істерія, зовнішня байдужість, розсіяна увага та мислення. На тілесному рівні: відчуття, що знаходишся поза власним тілом, оціпеніння, понижена активність, або гіперактивність, говорливість.

За протяжністю цей етап може тривати від кількох годин до кількох тижнів. Завданням близького оточення на цьому етапі є підтримка та визнання перинатальної втрати жінки, ні в якому разі не знецінювання: «Чого плачеш? Молода ж, ще народиш!»- подібне не є підтримкою, а навпаки – руйнує людину зсередини.

2) Заперечення, вина, пошук винних

Як проявляється: протест проти того, що сталося; паніка, пошук причин та винних; нетерплячість; думки та сни про того, кого втратили; його (її) уявна присутність; страх, гнів, почуття вини та сорому, роздратованість. На тілесному рівні: нудота, втома, біль в грудях, порушення сну та апетиту, різка зміна ваги.

Особиста вина жінки – ключове місце в процесі переживання перинатальної втрати. Близьке оточення та спеціалісти зобов‘язані дати підтримку жінці в цьому місці, упевнити, що тут немає іі вини.

3) Гостре горе

Як проявляється: туга, апатія, зниження самооцінки, втрата інтересу до життя та зниження турботи про себе; уповільнене мислення, концентрація на спогадах, флешбеки, відчуття самотності, постійне зниження настрою. На тілесному рівні: спазми в горлі, безсоння, закрепи, тахікардія, зниження імунітету, відчуття втрати частини самого себе.

Під час цього етапу жінка може активно хворіти психосоматичними захворюваннями, або вдається до самопожертвування в роботі чи для потреб інших, можливий варіант швидкої повторної вагітності.

4) Продуктивне горе

Як проявляється: горювання. Проживання перинатальної втрати шляхом відкритого відгорьовування всіх почуттів та емоцій. Виплакування горя. Спілкування з близькими та довіреними людьми про це. Власна клієнтська психотерапія. Часом, тут жінка обирає приєднатися до горювання за кимось іншим і одночасно відгорьовує і своє горе.
⠀

5) Асиміляція. Прийняття

Як проявляється: реалістичні, задовільні спогади про того, коло втратили; повернення до попереднього життя; повернення самоповаги та піклування про себе; відчуття печалі разом із щастям; стабілізація режиму сну та харчування. Це той момент, коли жінка розуміє, що саме з нею відбулося. Приймає втрату як частину свого життєвого досвіду, частину самої себе. Розуміє автономію цього випадку і не порівнює його з іншими спробами чи ситуаціями материнства. Цей етап може тривати від 3 міс.до 2 років».

На завершення зустрічі жінки написали листа цій дитині – кожен про щось своє, починаючи зі слів «Я прощаюся з тобою…», а також запалили свічку пам’яті.

Сьогодні, 15 жовтня, о 19.00 усі ті, хто пережив перенатальну втрату, можуть запалити свічку пам’яті на своєму підвіконні – такий своєрідний флешмоб підтримки відбуватиметься в усьому світі.

Ірина Сов'як для Сайту міста Ужгород