«Кібербулінг — це легко, просто коментуєш і ховаєшся»: історії про цькування в інтернеті

Коментарі про зовнішність, образливі стікери, погрози та обговорення інтимного життя в мережі — згідно з даними UNICEF, в Україні близько 50% підлітків були жертвами кібербулінгу. Кожна третя дитина через це прогулювала школу, а основними соціальними платформами для цькування є Instagram, TikTok та Snapchat. Чому кібербулінг не варто недооцінювати та як діяти — в історіях на hromadske.

UNICEF визначає кібербулінг як цькування із застосуванням цифрових технологій. Він може відбуватися в соціальних мережах, месенджерах, ігрових платформах та мобільних телефонах, зокрема через: поширення брехні або розміщення фотографій, які компрометують когось, повідомлення або погрози, які ображають когось або можуть завдати комусь шкоди, видання себе за когось іншого/іншу і надсилання повідомлень іншим людям від його/її імені.

***

Юлія Іоннікова, студентка, Коростишів, Житомирська область

Юля навчається у педагогічному коледжі в Коростишеві на вчительку молодших класів. Любить знімати відео та робити мотиваційні пости з фотографіями у соцмережах. Слідкує за здоров'ям та займається саморозвитком. Проте такою впевненою в собі вона була не завжди.

«Спочатку я подумала, що моя історія не варта аж такої уваги. Але насправді це може стосуватися не тільки мене.

У липні минулого року я почала для себе знімати відео в TikTok. Мала кілька десятків переглядів, і мені цього вистачало. Це був майданчик для моїх жартів та ідей. Одного чудового дня, я вирішила висміяти лукістів. У відео пожартувала, що люди, які засуджують інших за зовнішнім виглядом, забувають про свій. Я не очікувала, що саме це відео залетить у рекомендації. Усі, хто зареєстровані в TikTok, знають, що потрапити в рекомендації — це дуже круто. Відразу посипалися лайки. Відео зібрало десь 300 тисяч переглядів. Через кілька хвилин я помітила і перший коментар. Він був позитивним. У цей день мені здалося, що він був таким єдиним.

Далі стався страшний сон на яву для людини, яку понад усе хвилює думка інших. Люди без зусиль знайшли в мені мінус — зайву вагу. Я зачитувалася тим, як мені бажали смерті і називали потворною, і як така негарна дівчинка може щось там радити в інтернеті. Я пам'ятаю кожну образу і кожен текстовий гній у свій бік.

Фото:

з особистого архіву Юлії Іоннікової

Я ніколи з таким не стикалася. Мені було дуже погано. Я ніяк не реагувала на коментарі. Це відео я не видалила, просто постійно переглядала та відчувала себе найнікчемнішою в світі.

Усе літо я майже нічого не їла. Через різкі перепади ваги у мене з'явилися проблеми зі здоров'ям, а саме з репродуктивною системою. Через неправильне харчування навіть набрала вагу. Я оминала дзеркало і рідко виходила з дому. Кожен день закінчувався слізьми. Ні про які пляжі влітку і мови не могло йти. Булінг не мотивує стати кращими. Він автоматично вмикає програму самоліквідування.

Все моє підліткове життя — це боротьба з собою, зі своїми комплексами. І це відео стало моїм регресом. Мені заново треба було вчитися себе любити. Я намагалася вийти з цього стану, чимось надихалася, а потім знову пірнала вниз. Більш-менш стабільно я почала почуватися лише за пару місяців.

Фото:

з особистого архіву Юлії Іоннікової

Я зареєструвалася на онлайн-марафон в інстаграмі — це коли багато дівчат худнуть разом, і виявилося, що для цього не потрібно голодувати, треба себе любити. І у мене тоді вийшло схуднути. І в той момент я зрозуміла, що я все можу, а ті коментарі — це неправда.

Єдине хороше, що я винесла з цього досвіду — розуміння, що люди, які висловлюють свої думки про твою зовнішність та інтелект, не варті абсолютно нічого. Ти є тою, ким сама себе вважаєш. І ніхто не має до цього стосунку. Минув рік, і я зрозуміла, що я себе люблю, тож навіщо мені жити в негативі і так себе мучити. Я сама стала уважніша до того, кому я говорю і що, і чи взагалі треба висловлюватися в якихось випадках, чи краще промовчати.

Зараз я роблю ролики в інстаграмі про кібербулінг та свою історію, пишу пости, ділюся думками, мені це подобається. Хоч одна людина це почитає — і стане більш толерантною до інших».

Фото:

з особистого архіву Юлії Іоннікової

***

Стефанія Автономова, школярка, Київ

Стефанія наступного року переходить в 11 клас. Уже будує плани на майбутнє, обирає університети, складає пробні тести ЗНО, а ще — стажується в підліткових організаціях. Проте не усім подобається така її життєва позиція.

«У серпні минулого року я переїхала до Києва з Дніпра, тому була «новенькою» в ліцеї. Оскільки я громадська активістка, то постійно організовую або беру участь у різноманітних подіях. В моєму класі 36 учнів, тому я була впевнена, що когось можуть зацікавити корисні ініціативи. Щотижня я надсилала в чат класу нову подію. Однокласники вирішили, що я використовую його з метою піару. До того ж вони одного разу почули, як ми посварилися з татом після його розмови з класною радницею.

Одного вечора мене почали кривдити: створили стікери з моїх фотографій із неприємними словами, обговорювали їх, висміювали мої пости в соціальних мережах та врешті-решт заблокували в чаті на два тижні.

Фото:

з особистого архіву Стефанії Автономової

Проте мені важче сприймати цькування у реальному житті, коли тобі можуть сказати неприємні речі в обличчя в найнеочікуваніший момент, і ти не зможеш зорієнтуватися одразу, що відповісти. А під час кібербулінгу ти отримуєш повідомлення і маєш можливість їх проігнорувати. Навіть можна не відкривати особисті повідомлення. Так я і робила.

Рік до того у мене була набагато складніша ситуація. В попередній школі я закохалася в хлопця, його друзі мене цькували, але я не втрачала надії. В якийсь момент я вирішила заради нього схуднути, хоча ніколи не мала проблем із зовнішністю. Це не була анорексія, але у мене дуже стрімко впав імунітет, я захворіла на пневмонію.

Після осінніх канікул староста класу планував зібрати усіх для того, щоб «булери» вибачилися переді мною, але його відмовили від цієї ідеї. Однак були й ті, хто мене підтримав. Моє ігнорування позбавило кривдників зацікавленості в моїй особі — і на цьому все закінчилося.

Я думаю, що треба концентрувати увагу на тому, що для тебе справді важливо. Бо якщо ти хочеш досягти результатів, то маєш працювати над цим щоденно, і тоді не матимеш часу на якісь образи. Це, напевно, мені допомогло».

Фото:

з особистого архіву Стефанії Автономової

***

Поліна Геращенко, студентка, громадська активістка

Поліна вчиться в Києво-Могилянській академії та працює в молодіжній організації TEENERGIZER. Дівчина родом із Запоріжжя. Каже, що шкільні часи в її рідному місті були складними.

«Мені було 16. Якось я потрапила до компанії, яка би суперечила моїм цінностям зараз — це був алкоголь. У мене був хлопець, який вчинив наді мною сексуальне насильство на мій день народження. І якщо до цього зі мною відбувався якийсь треш, то після — почалося пекло. У нас була велика компанія, і коли я розказала про цей випадок друзям, вони мене не підтримали, а розповіли іншим зі школи. Хлопець почав просувати свою версію про те, що я його оббрехала.

Тоді у мене було відчуття, що ця людина у мене щось забрала, без моєї на те згоди. Ти не знаєш, куди себе діти. Здається, що це кінець світу. І ця подія видається ультимативною причиною завершити все.

Мені почали писати знайомі і незнайомі, погрожували, що мене поб'ють. Одного разу цей кібербулінг вилився у просто булінг. Тому що вони підійшли до мого під'їзду і почали погрожувати, що вчинять фізичну розправу.

Потім почався навчальний рік, інколи з'являлися коментарі під моїми фото з фейкових сторінок в Інстаграмі. Пам'ятаю, як одного разу я сиділа на кухні. Готувалася до ЗНО, і один хлопець скинув мені мем, де була моя фотографія, поруч фотка Діани Шуригіної (учасниця російської програми «Пусть говорят», яку звинуватили в тому, що над нею вчинили сексуальне насильство — ред.) і ще однієї дівчини. Тоді якраз культура звинувачення жертви була на піку. Цей момент був переломним.

Фото:

з особистого архіву Поліни Геращенко

Я усвідомлюю, що він про це знає і поширює тепер ці меми, бо вважає це дуже смішним. У мене сталася сильна панічна атака. До цього у мене були спроби самогубства, клінічна депресія та ще декілька психологічних розладів. Пощастило, що тоді мама була вдома. Якби не це, то я, напевно, усі свої спроби самогубства закінчила би вдало.

Коли тебе цькують за вагу, за якісь твої недоліки — це неприємно, але те, що пов'язане з сексуальним насильством — це найбільш травматичний досвід. Бо твоє тіло, особливо якщо йдеться про перший секс для дівчини в підлітковому віці, — це дуже інтимно.

Потім у мене був Стокгольмський синдром, і я продовжувала спілкуватися з тією компанією, яка мене булила. Звучить нелогічно, але я справді вважала, що вони мають право так казати. Вони все викривляли так, наче хочуть зробити мені тільки краще: «Ти все придумала, тобі просто треба змінитися, тобі треба перестати бути шлюхою».

Я вийшла з того стану завдяки друзям, рідним. Мене підтримали троє хлопців-однокласників, я відчула захист. Моя мама тоді була ініціаторкою, аби я все ж пройшла психотерапію, за що я їй дуже вдячна.

Після цього роки 3-4 я прокидалася вночі від кошмарів, було багато флешбеків з минулого. Я і зараз відчуваю цей ПТСР, але я навчилася використовувати його як ресурс для того, щоб щось робити. Багато в чому мій досвід став причиною, чому я зараз працюю з підлітками. І коли я пишу про консультації, які ми даємо, то я розумію, що це, можливо, комусь врятує життя».

Фото:

з особистого архіву Поліни Геращенко

***

Ірина Земляна, медійниця

Ірина — медіаекспертка та тренерка з безпеки для журналістів Інституту масової інформації. Її історія кібербулінгу пов'язана з професійним цькуванням в інтернеті, коли задіяні не самі лише випадкові кривдники, а й боти.

«Уся ця історія почалася тоді, коли у 2018 році напередодні 8 березня Петро Порошенко, тоді ще президент, давав пресконференцію і назвав журналістку Марину Баранівську — «дорогенька моя». І всі це обговорювали. Ми з моєю коліжанкою Лізою Кузьменко вирішили зробити футболки та запустити хештег #ятобінедорогенька. У нас їх було 4. Одну ми подарували самій Марині і ще одну — нашій подрузі. Ми сфоткалися в цих футболках, виставили це на своїх сторінках в соцмережах, написали, що сексизм неприпустимий. І — «панєслось».

За моїми спостереженнями, було десь 5 головних меседжів, які запускали «елітні боти» — це справжні люди, які мають велику кількість підписників, і які на той час (і певно зараз) симпатизували Порошенку.

Один з меседжів: «Так, якби в Америці президент сказав “хані” до журналістки, то мав би піти у відставку. Та зараз ми можемо захейтити за це Порошенка, але хто прийде наступний? Він буде ще гіршим». Меседж запускався реальним юзером, а боти з різних сторінок це розганяли. Ще був варіант, що це прокремлівська технологія.

Окрім соцмереж, випускали багато фотожаб та мемів, пам’ятник Батьківщину-Мати одягли в цю футболку. Такого було дуже багато. І плюс в проросійських медіа були заголовки на кшталт «проукраінскіє феміни виступілі протів Порошенка».

Два роки ми з Лізою потерпаємо від онлайн-булінгу через «ятобінедорогеньку». Залишилися вже найпереконаніші, справжні користувачі. Не боти. Варто зробити щось політикам, і нам це згадують. Коли Порошенка не вибрали президентом вдруге, мені писали в особисті, тегали в постах: «Ти винна». Потім, коли Зеленський сказав: «Українські жінки — це бренд», знову почалася хвиля: «Ну що, ти довольна?». Потім, коли депутат Максим Бужанський назвав журналістку вівцею, так само: «Ну що краще — дорогенька чи вівця?».

Фото:

з особистого архіву Ірини Земляної

Ми з Лізою вирішили написати заяву в кіберполіцію десь рік тому. Зібрали 50% усіх цих скрінів, дали посилання на всі ці пости та коменти і відправили. Там відповіли, що це не їхня компетенція, а поліції. А в поліції сказали, що це компетенція кіберполіції. І ніхто не знає, що із тим можна зробити.

Ситуація з карантином дала чітку картину, що велика частина нашого життя відбувається в онлайні. Тому я би не недооцінювала кібербулінг — це набагато легше, бо не треба дивитися в очі, просто коментуєш і ховаєшся.

Усе одно я би і зараз зробила ці футболки. Бо кібербулінг спрямований на те, щоб змінити твою поведінку, аби з'явилася самоцензура. Але не можна відступати від принципів.

Я точно знаю, що не можна нікому відписувати, хоч дуже хочеться, і я сама інколи зриваюсь. Але це тільки зачіпає тебе емоційно. І ще я би радила просити підтримки у людей, бо, коли тебе підтримують в коментарях, — ти розумієш, що не сама. І потрібно банити коментаторів, аби не було спокуси перейти та перевірити, що вони далі писали. Ну, і психотерапія дуже допомагає. І вишивання».

Матеріал - Hromadske

Читайте також: Квіткова казка: у Мукачеві на полі розквітли дикі маки (ФОТО)

Підписуйтеся на нашTelegram-канал та отримуйте новини ще оперативніше!