"Бригада янголів": як в Ужгороді опікуються та підтримують невиліковно хворих містян

Виїзну бригаду паліативної допомоги в Ужгороді містяни з ніжністю називають «бригадою янголів», які приходять на допомогу хворим зі складними, невиліковними діагнозами.

Як інформує видання Zaholovok, оскільки стаціонарного хоспісу, де б надавали цілодобову допомогу невиліковним хворим в Ужгороді немає, за ініціативою лікарки Тетяни Козак майже 3 роки тому в місті створили виїзну бригаду паліативної допомоги, працівники якої приїжджають до важкохворих пацієнтів додому.

Тетяна Козак з гордістю запевняє, що наразі така бригада – єдина в Україні, однак досвід цікавий, тому до Ужгорода вже приїжджали представники кількох українських міст, аби перейняти досвід тутешніх фахівців.

Паліативна бригада – це лікар, медичні сестри, психолог, соціальні працівники та духівник, котрі працюють з невиліковно хворими та їхніми рідними у них вдома. Зараз на обліку у бригади паліативної допомоги приблизно сотня пацієнтів, а за весь час існування за допомогою до паліативної бригади звернулися понад 350 людей. За словами соціальної працівниці та координаторки бригади Ангеліни, переважно до них звертаються старші люди хворі на рак чи інші серйозні захворювання, однак інколи й люди молодого віку. Хворого на облік бригаді передає дільничний лікар, але самі пацієнти чи їхні рідні також можуть звернутися й самі. Ангеліна розповідає, що про існування бригади хтось дізнається з новин по телебаченню, хтось від сусідів.

Паліативна бригада забезпечена приміщенням у міській поліклініці, яскравим помаранчевим автомобілем, на якому виїжджає до хворих та медичним обладнанням. Фінансується бригада із міського бюджету, тому всі послуги для хворих абсолютно безкоштовні.

«Мобільна бригада паліативної допомоги існує в Ужгороді на базі Центру первинної медико санітарної допомоги. Ми єдина в Україні мультидисциплінарна бригада, тому у нас працюють не лише медики, а й інші фахівці, завдяки яким ми можемо надати пацієнтам справді повноцінну і різносторонню допомогу: медичну, соціальну, психологічну та духовну. Ми працюємо для пацієнта, і все, що йому потрібно у цих чотирьох сферах – вирішується одразу. Так і має бути, бо коли співпрацюєш із різними відомствами, інколи процес надання допомоги може затримуватися, а пацієнт не завжди може чекати, він є тут і зараз», - розповідає Тетяна Козак.

Тетяна Козак розповідає, що процес створення бригади був не надто простий та доволі тривалий. Повноцінну роботу виїзна бригада розпочала 24 січня 2017 року, але ідея запуску з’явилася ще в 2014: майже 3 роки працівники бригади навчалися, готувалися до роботи, готували документи. Пані Тетяна наголошує, що початок роботи подібної бригади - справа не одного дня, тому завжди наголошує на цьому людям, які мають на меті започаткувати подібні проєкти в інших містах України.

«Ми справді унікальні. Зараз експерти з Міністерства охорони здоров’я просять надати їм перелік послуг, які можуть отримати наші пацієнти. Ми в реформі, ми працюємо не за рахунок субвенцій, ми фінансуємося Національною службою здоров’я. Ми написали програму, і місто нам відшкодовує кошти за допомогу пацієнтам. Тобто у нас уже є певні напрацювання, плани, як налагодити роботу тощо. До нас вже приїздили медики з Дніпра, Луцька та Тернополя, які вважають, що наш досвід у створенні та роботі бригади може бути їм корисний і вони хочуть його перейняти. Я стараюся ділитися усіма напрацюваннями, тому що стаціонарні хоспіси – потрібні, але всі пацієнти більше хочуть бути вдома. Переконана, що система паліативної допомоги має працювати повноцінно, нам потрібні і хоспіси, і мобільна бригада», - додаєТетяна Козак.

Жінка розповідає, що більшість важкохворих пацієнтів хочуть жити в своїй домівці. Однак їм страшно, що вони не завжди можуть самі впоратися із тими проблемами, які на них звалилися, тому на думку лікарки, такі бригади на Закарпатті потрібно утворити у кожному районному центрі. Після того, як у людини закінчується специфічне лікування у стаціонарі, її виписують додому, і там їй також потрібна кваліфікована допомога, а родичі переважно не можуть перекрити цю потребу власними силами.

«У нашій бригаді завжди гарна атмосфера. За майже три роки роботи ніхто не звільнився. Працівники проживають життя із тією родиною, з якою працюють. У декого виникає вигорання, але ми працюємо з цим, проговорюємо ситуацію, спілкуємося із психологом, влаштовуємо вікенди, спільні поїздки. Був один період, коли багато пацієнтів померли, які були з нами доволі тривалий час. Тобто ти звикаєш до людини, переймаєшся за неї, тому втрату хворих нам також важко переживати. Наша філософія – людина і її проблеми перш за все. Це небанальне надання медичної допомоги», - каже Тетяна Козак.

Лікарка переконана, якщо в області запрацює один великий хоспіс, цього буде недостатньо. За її словами, потрібно відкривати маленькі хоспіси на 20 ліжок, однак недалеко від міст. Однак крім хоспісів варто відкрити окремо й геріатричні пансіонати, де доглядатимуть одиноких людей старшого віку та лікарні сестринського догляду, в яких дбатимуть про лежачих хворих, які проходять тривалу реабілітацію після інсульту тощо.

«Мене колись запитували для чого мені це все, казали, що в мене є посада і не розуміли нащо я витрачаю свій час. А я все думаю про те, що буде завтра і роблю це у тому числі й для себе. Я думаю й розумію, що є сервіс, де тобі допоможуть, людина завжди мислить трохи егоїстично і думає про те, як би було краще для неї. Тобто таке ставлення якби я хотіла, я його добиваюся й для інших», - кажеТетяна Козак.

Працювати в такому режимі не просто, інколи це надто виснажливо емоційно, однак соцпрацівниця паліативної бригади Ангеліна запевняє, що завжди любила медицину, і така робота їй до душі.

«Я люблю допомагати людям. Коли мені лише телефонують, в голові вже складається план роботи, як працювати з цією людиною, як ми можемо їй допомогти. Я не втомлююся від цієї роботи, я знала, куди я йду. Радію і відчуваю полегшення, коли ми виїжджаємо на виклики і допомагаємо тим, хто потребує. От якщо нічого такого не зроблю, то відчуваю, що день пройшов не повноцінно», - розповідає Ангеліна.

За словами соцпрацівниці у її роботі бувають такі випадки, коли хворі не хочуть йти на контакт, відмовляються від допомоги. Наприклад, навіть не дозволяють змінити їм білизну. У таких ситуаціях працівники мобільної бригади намагаються людину переговорити, заспокоїти і пояснити, для чого вони все це роблять.

«На виклик ми виїжджаємо вдвох в основному, але бувають різні випадки. Психолога залучаємо до всіх пацієнтів. Пояснюємо одразу родичам, що з ними обов’язково зв’яжеться психолог, хтось цього лякається, хтось не хоче, але така процедура. Часто буває, що після втрати людини психолог потім ще якийсь час працює з родичами. Родичі часто телефонують. Ми стараємося, щоб люди відчували, що про них не забули, що про них турбуються. Дуже часто буває, що нам телефонують чоловіки, в яких померли жінки. Іноді телефонують просто, щоб розповісти, що у них відбулося упродовж дня, що робили», - додає жінка.

Усі члени виїзної бригади паліативної допомоги – чуйні люди, які завжди готові прийти на допомогу, бути з людиною поряд у найважчі хвилини її життя, допомагати з вирішенням проблем, а за потреби – навіть годувати кота. Усі вони запевняють, що ставлять до своїх пацієнтів з повагою та так, як би хотіли, аби у подібних ситуаціях ставилися до них.

Ольга Беца