Доки будуть потрібні мої руки і серце, я буду з хлопцями - військовий капелан 128-ї закарпатської бригади

Отець Іван Ісайович є засновником і керівником дитячого будинку. З перших днів війни добровільно став капеланом 128-ї гірсько-піхотної бригади. Був поранений. Продовжує душпастирську опіку учасників бойових дій і всіх, хто потребує допомоги в зоні спротиву російській агресії. Відзначений нагородою "Народний герой України".

Отець Іван був восьмою дитиною з дев‘яти. Щоб зректися любові до заміжньої жінки, його батько усамітнився й «пішов на полонину». А коли дізнався, що кохана овдовіла, одружився з нею, взявши під опіку троє старших дітей.

Ще малим тепер уже 50-річного отця Івана привчали, що до дівчат завжди треба ставитися з повагою. Мовляв, не хочеш будувати родину — не занепащай чужу долю. Так от і сталося: до семінарії велике кохання не зустрів. А під час навчання твердо вирішив усе життя присвятити людям та Богові. На рідному Закарпатті отець відкрив сиротинець та дитячий садок.

З приходом війни став волонтером і капеланом. Разом із Закарпатським Легіоном він пройшов, зокрема, запеклі бої у Дебальцевому. Тепер згадує їх із дрижжанням у голосі. Хоча й зізнається: певно, найгірше на фронті — не смерть, а зрада і підлість.

«До сповіді, — каже отець Іван, — хлопці рідко приходили. А от просто поговорити, виговоритися, як із психологом, бувало часто. Я старався бути максимально корисним: поки йде бій, поки військові на завданні — готую, прибираю, займаюся органзацією прання. Побут на війні, як не крути, теж важливий».

На шостому році війни, після евакуацій важкопоранених, після втрат та болю, отець Іван продовжує усміхатися і жартувати над самим собою. 28 листопада він відкрив у артилеристів капличку, для військових готує закарпатські страви.

Про післязавтра, каже, не задумується: «Тому що я буду з хлопцями, доки будуть потрібні мої руки і серце. Доки потрібна допомога».

"Фонд: Повертайся живим"

Нагадаємо, військовий капелан Закарпатської 128-ї бригади отримав міжнародну відзнаку (ФОТО)