Порятунок кращих друзів: життя волонтерського проекту "Барбос" в Ужгороді зсередини (ФОТО, ВІДЕО)

Близько 650 тварин зареєстровано у журналі обліку притулку для тварин-безхатьків «Барбос». Це понад 600 врятованих життів, які сьогодні живуть у теплі, мають смачну їжу та господарів, які їх люблять.

Барбос – повністю волонтерський проект, який не має стабільного та централізованого фінансування. Загалом у ньому задіяно 5-6 дівчат, які доглядають за тваринами регулярно, а також десятки людей, які долучаються час від часу.

Вже неправильно говорити, що це притулок лише для собак. Бо хоч їх тут живе близько 70, втім і котів не менше. А віднедавна у притулку поселилися і двоє коней, які жили на смітнику – Катя та Енджи, мама та донька; а також дві кози.

Про життя притулку, щоденні історії, службу порятунку 911, National Geographic, а також про тварин, які залишаться у «Барбосі» на все життя, у спецпроекті "Varosh" з Іриною – волонтеркою, завдяки якій були врятовані сотні життів.

Далі – пряма мова, а також фото та відео, які варто переглянути.

Притулок «Барбос» – це тимчасова домівка для тварин. Наразі це близько 70 собак, 60 котів, 2 коня і 2 кози.

Тварини до нас потрапляють у різному стані. Переважна більшість з них – домашні. У класичному розумінні безпритульні кошенята, ті, які народилися від безпритульної кішки, трапляються дуже рідко – 1-2% від усіх випадків. Всі решта – це кошенята, яких викинули на смітник. Наші люди не знають, що таке стерилізація і живуть у середньовіччі, не розуміючи того, що ми мали б піклуватися про тих, кого ми взяли до себе.

У нас наразі є 14 вольєрів для собак. Кожна з них спочатку проходить карантин, на якому отримує усі необхідні обробки, вакцинацію, стерилізацію.

Чому ми цим почали займатися? Якось підібрали одне кошеня, друге, третє. В якийсь момент зрозуміли, що всіх бездомних кошенят додому не забереш. Почали шукати однодумців, на щастя, їх виявилося немало.

Є багато собак, яких ми не віддаємо. Це собаки, які нездатні піти у сім’ю. Коли тварина живе більше 2-3 років у притулку, то вважає його своїм домом. До прикладу, собака Чуча. Ми знайшли для неї хорошу сім’ю, прекрасні умови, але в першу же ніч вона проламала вольєр та гаражні ворота – і втекла. З Баранинців три доби йшла в Ужгород. Знайшли ми її на Петефі, нам подзвонили люди, які бачили, що ми її шукаємо. Чуча – собака з характером, вона не підпускала до себе нікого, але, коли ми за нею приїхали, то щастю не було меж. Таких собак у нас зараз небагато, але 6-7 точно з нами назавжди.

До речі, Чуча найдовше з нами. Ми заснували притулок у жовтні 2015 року, а вона до нас потрапила у листопаді. Ми її забрали з набережної з сімома цуциками. Народила їх на голій землі, коли вже було холодно. Багато часу витратили на те, аби її вмовити, бо вона «не кисло» кидалася до нас. Та і зараз це не найдобріша собака. Не любить чоловіків, може цапнути.

Є собаки, які потребують соціалізації, є з особливими потребами. Ми розуміємо, що не кожен готовий взяти собаку з трьома лапами або на візочку.

Ми не віддаємо тварин без щеплень, бо люди до цього ставляться безвідповідально. Раніше ми могли віддати тварину з попередженням, що була зроблена лише одна вакцина і через певний період часу потрібно зробити ще одну. А потім через місяць до нас приїжджають і кажуть, що собака захворіла. Коли забирають тварину, то всі: «Да-да-да, канєшно!». А коли приїздять додому, то: «А, та шо їй буде? Це ж дворняжка!».

Незважаючи ні на що щасливих історій сотні. Журнал по собаках дійшов десь до 600-650, а ще й коти. Сотні тварин знайшли собі домівки.

Взяти собаку – це як усиновити дитину, але, на жаль, не всі це розуміють. Багато людей приходять і йдуть. У нас є умови за яких ми віддаємо тварин. Для багатьох це перешкода. Часто проходять і просять собаку на ланцюг. Цього я не розумію найбільше. А коли мене питають, чому не віддаємо, то навіть не знаю, що відповідати. Звичайно, я пробую людям пояснити, що у всьому цивілізованому світі, окрім України та Росії, ніхто не тримає собак на прив’язі. Навіть у сусідній Угорщині, хоча це не якась Америка, це карається штрафом. У нас же люди питають: «А як ще можна тримати собаку?».

Ланцюг – це ненормальні умови для життя собаки. По-перше, для здоров’я – це атрофія м’язів, проблеми з кістками. По-друге, як пес охороняє двір, якщо він прив’язаний? На це питання люди кажуть, що він гавкає. Але, погодьтесь, це ж нісенітниця.

Тому, для того, аби людина забрала тварину з притулку, вона обов’язково має підписати договір, в якому вказано, що їй має бути не менше, ніж 21 рік. Ми питаємо з ким, де та в яких умовах живе людина, чи в курсі люди, з якими ви живете, що ви несете додому цуценя.

На подарунок ми собак теж не віддаємо, бо тварина – це не подарунок. Багато хто ображається, а я рекомендую купити плюшевого ведмедя. Собаку має обрати людина сама. Це ж не якась статуетка, яку можна переставити на іншу шафу, якщо вона набридла.

На жаль, завжди вчишся на помилках. Колись давно ми віддавали тварин на ярмарках, на базарі. Потім ми зрозуміли, що це кепська ідея, бо, на жаль, цих самих тварин ми знаходили на вулиці. Інколи навіть через 30 хвилин після того як їх забрали.

Мені здається, що кожна людина має розуміти, що несе в цей світ якийсь посил і він не комусь іншому, а лише собі та своїм рідним. І якщо вона вважає цілком нормальним те, що в нас інколи відбувається, то мені таких людей просто шкода. У цих людей не має ні душі, ні серця. Не вірю в те, що людина, яка розуміє, що цей світ складається із співвідношень всього, може взяти і викинути в зав’язаному кульку кошенят у смітник. І ця людина має кішку, кожного дня її гладить і каже: «Мурочка моя, на тобі Віскас». Це ж нонсенс…

Барбос – повністю волонтерський проект. Він існує лише завдяки людям. У кожного є своя роль. Хтось такий волонтер як я – приходить у притулок і доглядає за тваринами. Люди часто думають, що нас тут сто чоловік, але це не так. Загалом людей 5-6 задіяно безпосередньо на місці. Приходимо переважно по одному, лише коли якесь велике прибирання, то можемо двоє-троє прийти. Але є безліч людей, які допомагають інакше. Хтось проводить уроки добра, хтось викладає англійську та віддає частину грошей нам, хтось робить хендмейд чи випічку для ярмарків. Хтось привозить корм, наш лікар – жертвує своїм часом та робить усі процедури для наших тварин за іншою ціною. Кожна допомога є важливою. Це все пазли, які потрібно зібрати в одне ціле та скоординувати і тоді все буде супер.

Є люди, які привозять мішок корму раз на тиждень, хтось – 2 кілограми, а хтось – 3 пакетики. Дехто приходить у зоомагазин і каже «хочу, щось для барбосів купити». У всіх магазинах міста знають, що нам треба (ред. – список необхідних продуктів та речей, а також реквізити картки, ви знайдете за посиланням). Так потім нам телефонують і кажуть, аби ми приїхали і забрали, до прикладу, мішок собачого та мішок котячого корму.

Помилково люди думають, що притулок це наша основна робота. Але усі ми звичайні люди, а в яких є робота, сім’ї, особисте життя. Інколи мені телефонують о 19:00 і просять, аби я приїхала забрала тварину. А я кажу: «Потримайте, будь ласка, тварину до завтра. Я щойно приїхала з притулку і хочу просто помитися і поїсти». І зустрічаю повне непорозуміння, починають вигадувати варіанти «А ми за вами приїдемо. А ми вас заберемо» і т.д. Але, коли ти цілий день, вибачте мене, прибирав какашки, то хочеться ввечері просто піти в душ і посидіти 5 хвилин спокійно.

Є люди, які надивляться Animal Planet та National Geographic і думають, що у нас тут служба порятунку тварин 911. Що так як там їздять з мигалками та обмундируванням і рятують кішечок, єнотиків і крокодилів, так і ми. Дзвонять звечора, кажу, аби передзвонили зранку. Передзвонюють і з претензією: «Не знаю чи то ви вчора були на чергуванні…». Та я-я, бо це мій особистий номер…

«Я вас повідомила, а ви з цим зробіть щось!». А що мені з цим робити – це вже моє особисте горе. Але не будемо злими, інколи це теж допомога. Бо нам так зателефонують, ми виїдемо і врятуємо життя тварини. Тому тут ніколи не вгадаєш…

Мрію, аби настав той день, коли у місті не буде безпритульних собак та котів; аби усі, хто їх викидає, зрозуміли, що так робити не можна. Маю величезну надію, що колись в Україні все ж приймуть закон і усіх таких недалеких та бездушних людей, будуть штрафувати. Кажуть, що тоді 70% тварин потраплять на вулицю. Так, можливо. Я готова півроку розгрібати завали тварин, але, аби після цього це жахіття закінчилося. Якщо людину оштрафують за нестерилізовану кішку на 10 тисяч гривень, то вона зрозуміє, що краще її більше не заводити. Я за те, що, якщо у людини не має коштів на утримання та стерилізацію тварини, то взагалі не треба брати тварину. Якби були податки та штрафи, то й відношення до тварин було б інакше.