Історія ужгородського кондитера Йозефа Шнайдгена та його кафе на Корзо - "Шнайдген цукраздо" (ФОТО)

Тiстечка Йозефа Шнайдгена досi добре пам'ятають ужгородцi i перечинцi старшого поколiння, - розповiдає Тетяна Лiтератi, "Про Захiд".

Вiд кiлькох iз них менi навiть доводилося чути, що нiчого смачнiшого за тi кремовi тiстечка вони в життi не куштували. То ким же був Йозеф Шнайдген, як вiн став ужгородцем i чим його казковi "криймешi", "добошi" та "гобошi" так пiдкорили серця людей? Про усе це нам розповiв син кондитера – iнженер-архiтектор Дьордь Шнайдген.

Йозеф Шнайдген (Jozef Schneidgen) народився у словацькому мiстi Топольчани (Topoľčany) 21 вересня 1912 року. Його предки були австрiйцями, котрi переселилися на територiю нинiшньої Словаччини у часи Марiї Терезiї. Йозеф був одним iз 12 дiтей своїх батькiв. У Топольчанах вiн закiнчив 5 класiв мiсцевої школи, а у 1929 роцi поїхав до сусiднього мiста Нiтра, де влаштувався на навчання до тамтешнього цукраря Дюли Герлея. Чотири роки молодий Йозеф навчався пекти торти й тiстечка, робити морозиво, i за цей час зрозумiв, що кондитерська справа – саме те, чим вiн хоче займатися все життя.

У той час одна з сестер Йозефа вийшла замiж за брата вiдомого ужгородського кондитера Арпада Мiшкольцi. Сiм'я Мiшкольцi проживала на вулицi Капiтульнiй, там же, позаду будинку, у них був кондитерський цех, звiдки солодощi возили у два кафе-магазини. Цi кафе працювали на нинiшнiй вулицi Волошина та на Корзо (в радянськi часи там теж було кафе).

Йозеф (у першому рядi злiва) пiд час вiйськової служби

Мабуть, Арпад Мiшкольцi, знаючи, що Йозеф також вивчився на кондитера, запросив нового родича приїхати до Ужгорода i допомагати йому у кондитерськiй. Хлопець якраз повернувся додому пiсля служби в армiї, роботи вдома не мав, тому з легкiстю погодився. Саме так доля у 1937-му привела його до тодi ще чехословацького Ужгорода. Цiкаво, що у той час Йозеф Шнайдген чудово говорив словацькою мовою, а от угорської, такої розповсюдженої в Ужгородi, зовсiм не знав. Довелося молодому кондитеру  опановувати нову для себе мову, особливо ж почав вiн старатися тодi, як  ще того же 1937 року зустрiв дiвчину, яка просто таки полонила його серце. Її звали Маргаритою, вона була донькою Яноша Бодайло – мiсцевого майстра-кушнiра. Янош був не корiнним ужгородцем, народився у США, звiдки малим хлопцем приїхав з мамою провiдати рiдних у словацькому мiстечку Мiхаловце.

Так сталося, що пiд час цього вiзиту мама Яноша раптово померла, тож рiднi не знали, що робити далi, i мусили залишити малого у сiм'ї його дядька. Нова родина, однак, про хлопчика зовсiм не дбала. Рiдний дядько його зовсiм не любив i навiть коли одного разу на рiчцi трiснула крига i малого Яноша на крижинi почало вiдносити вiд берега течiєю, дядько не побiг його рятувати, а махнув рукою: "Ну i чорт iз ним!". Яноша це дуже образило, вiн мрiяв якнайскорiше вирости i покинути дiм своїх родичiв. Малий рано почав працювати, згодом навчився обробляти шкiру, переїхав до Ужгорода, став хорошим майстром, придбав дiм на Кушнiрськiй вулицi (нинi – Київська набережна), де i проживав з дружиною i дiтьми. Мабуть, щасливе дитинство в США нiяк не давало Яношу спокою, бо усе життя вiн мрiяв туди повернутися. Мрiя його справдилася вже у зрiлому вiцi, коли до Америки виїхав його старший син, згодом придбавши квитки i всiй родинi. Однак виїхати захотiли не всi – двi доньки вирiшили залишитися у мiстi, де минуло вже їхнє щасливе дитинство. Однiєю з цих доньок i була Маргарита Бодайло, котру на своєму життєвому шляху у 1937-му зустрiв Йозеф Шнайдген.

Молодий кондитер Йозеф Шнайдген

Вони познайомилися у кондитерськiй Мiшкольцi й одразу закохалися. Коли у 1938 роцi Ужгород став частиною Угорщини i Йозефу потрiбно було, як громадянину Чехословаччини, виїхати з мiста, вiн був у розпачi i вирiшив будь-що повернутися назад, до своєї нареченої.

Йозеф та Маргарита, фото – з нагоди заручин

Кордон на околицi Ужгорода у напрямку Чехословаччини вiн увечерi перетнув легально, але до батькiв не поїхав, а в темрявi почав обережно, садами й виноградниками пробиратися назад до мiста. Якраз у той час його кохана Маргарита прийшла у кафе Мiшкольцi i, гiрко заливаючись сльозами, розповiдала кондитеру та його дружинi про те, що Йовжко поїхав i хтозна чи повернеться. Всi працiвники кондитерської лише посмiхалися хитро, бо поки Маргарита плакала, її Йовжко вже стояв у дверях i розчулено слухав, як побивається його наречена. Не варто й казати, що через хвилину Маргарита плакала ще сильнiше – цього разу вiд щастя. Незабаром пара побралася i Йозеф отримав дозвiл на проживання в угорському Унгварi.

Весiльне фото молодого подружжя Шнайдгенiв

Аби продовжити роботу в кондитерськiй, мiн мусив також отримати новий дозвiл на роботу. Спершу вiн склав iспит у Товариствi промисловцiв Ужгорода на отримання звання помiчника майстра-кондитера, а пiзнiше у Кошице здобув i звання майстра. Сталося це у 1943-му роцi, коли Йозеф наважився таки пiсля стiлькох рокiв роботи у кондитерськiй родича Мiшкольцi вiдкрити власну справу. Коли Арпад Мiшкольцi почув про те, що Йозеф покидає його i хоче вiдкрити в Ужгородi власну кондитерську, вiн страшенно образився. Колись близькi друзi не розмовляли одне з одним багато рокiв. Забiгаючи наперед, скажемо, що лише у старостi сiм'ї помирилися. Йозеф зробив для цього перший крок, запросив Арпада та його сiм'ю у гостi на Рiздво. Мiшкольцi прийшли, застiлля було теплим i дружнiм, двi сiм'ї нарештi знову разом щиро спiлкувалися, згадували минуле, смiялися.

Але повернiмося назад у 1943-ий, коли Йозеф Шнайдген покинув роботу у Мiшкольцi i придбав торгове примiщення на першому поверсi будинку по нинiшнiй вулицi Корзо № 23. Вiн переобладнав примiщення у невеличке затишне кафе-кондитерську, де можна було випити каву або чай та з'їсти смачнi тiстечка чи морозиво. Кафе так i називалося – "Шнайдген цукраздо", тобто "Цукрарня (кондитерська) Шнайдгена". Усi солодощi виготовляли там же, у цеху. Йозеф мав кiлькох помiчникiв-кондитерiв, а його дружина Маргарита тим часом обслуговувала клiєнтiв у кафе. В тi часи ужгородцi любили, аби кафе були маленькими, "домашнiми", затишними, аби можна було посидiти спокiйно, а не в галасi. Вони приходили, сiдали за один з чотирьох столикiв, замовляли улюбленi тiстечка i смакували їх за неспiшними розмовами. Якщо тiстечко сподобалося, гостi могли попросити загорнути їм бiльший шматок iз собою.

Також у кондитерську заходили, аби замовити торти й тiстечка  на урочистi подiї. А дiти забiгали за смачним натуральним морозивом. Воно, до речi, у тi часи було зовсiм не таким, як зараз. Йозеф Шнайдген робив його iз замороженого соку. Так, у лимонному морозивi був лимонний сiк, а в дуже популярному серед дiтлахiв суничному – подрiбненi суницi, а зверху порцiю ще й прикрашали цiлою ягiдкою суницi. Було у Шнайдгена i пуншеве морозиво зi справжнiм ромом, i молочне, i яблучне, i багато-багато iнших.

З тiстечок найбiльшою популярнiстю користувалися так званi "гобошi", тобто трубочки з бiлковим кремом всерединi. Крему Йозеф Шнайдген нiколи не жалiв, а тiсто у його трубочках було дуже тоненьким i хрустким. Також дуже любили ужгородцi кондитерiв торт "Добош". Йозеф робив його надзвичайно умiло, з тонесеньких коржiв бiсквiту i смачнючого шоколадного крему, а зверху класично прикрашав цукровою карамеллю, яка приємно хрустiла, коли вiддiляли ложечкою шматочок. Маковi, горiховi, кавовi, лимоннi, шоколаднi – яких тiльки тiстечок не було в кондитерськiй Шнайдгена! Його "цукразда" швидко стала в мiстi дуже популярною, що приносило йому i моральне задоволення, i фiнансову винагороду.

Взагалi слiд сказати, що майстри i рiзного роду ремiсники були в довоєнному Ужгородi забезпеченими i поважними. Вони мали свої цехи з власними правилами i пишалися своєю належнiстю до певного цеху i званням майстра. Цiкаво i те, що всi ужгородцi ставали абсолютно рiвними у недiлю, коли йшли до церкви. Тодi чоловiки й жiнки одягали свiй найкращий одяг, тож в недiлю нiхто не мiг би зовнi вiдрiзнити чоботаря вiд юриста – всi були однаково елегантнi, шанобливо вiталися, чемно розмовляли, а пiсля завершення служби в церкви йшли "корзувати", тобто гуляти центральними вулицями мiста.

Йозеф Шнайдген доволi швидко пiсля вiдкриття кондитерської змiг назбирати грошей на придбання власного будинку на набережнiй, де народилася його дружина. Але цiкаво, що в цьому будинку сiм'я Шнайдгенiв нiколи так i не жила – чомусь продовжувала знiмати будинок на початку вулицi Берченi. Там народилися i всi четверо дiтей подружжя Шнайдгенiв: Дьордь у 1940-му, Йожеф у 1942-му, Ласло у 1948-му та Йолана у 1951-му. i там же сiм'я пересидiла важкi осiннi днi 1944-го, коли через Ужгород пройшов фронт Другої свiтової вiйни. Нинi нащадки згадують iсторiю, як Йозеф Шнайдген вперше побачив радянського солдата. У тi днi ужгородцi ховалися вдома i надвiр без причини виходити боялися. Йозеф теж сидiв i дуже сердився, що його двiр замело опалим листям.

Вiн був добрим господарем, котрий любив порядок, тож руки його просто свербiли, так хотiли взяти до рук мiтлу. Одного дня вiн не витримав, вискочив надвiр, схопив мiтлу i почав пiдмiтати. Аж тут до нього, звiдки не вiзьмись, пiдбiг солдат у радянськiй формi, щось почав гаряче говорити, витяг з рук мiтлу, викинув її, натомiсть засунув йому до рота цигарку i пiшов далi. Коли ошелешений Йозеф зайшов до будинку, Маргарита, котра побачила цю сцену через вiкно, перелякано запитала: "Що вiн тобi сказав?". Виявилося, що вiйськовий сприйняв Йозефа за двiрника i вирiшив "звiльнити" вiд роботи на капiталiстiв. Солдат викинув його мiтлу, показав, що тепер вiн може гуляти, а не працювати, тут же скрутив самокрутку i просто засунув її чоловiку (який, до слова, нiколи в життi не курив) до рота.

Сiм'я Шнайдгенiв потiм багато рокiв смiялася над цiєю iсторiєю, хоча тодi їм насправдi було не до смiху, бо коли одного дня пiсля завершення вiйни радянський громадянин Йозеф Шнайдген прийшов зранку до свого кафе i почав вiдкривати металевi жалюзi на дверях, до нього пiдiйшов чоловiк у цивiльному вбраннi й коротко сказав: "Закривай!". Коли Йозеф спробував вияснити, у чiм справа, йому знову лише коротко сказали, аби радiв, що його не заарештували. Кондитер був змушений вiддати ключi тiй невiдомiй людинi – так у сiм'ї забрали i примiщення, i все технологiчне кухонне обладнання, i меблi кафе, i все, що було придбане Шнайдгенами за роки роботи.

Тi пiслявоєннi роки були для сiм'ї дуже важкими. Йозефа нiкуди не хотiли брати на роботу, тому вiн пiдробляв тим, що випiкав вдома торти та тiстечка на замовлення. Ужгородцi добре знали про його ситуацiю, тож, якщо у когось намiчалося сiмейне свято, йшли за тортом i тiстечками саме до Шнайдгена. Потiм заробляв Йозеф тим, що супроводжував з Тячева до Москви вантажнi вагони з яблуками. Розповiдав, що до мiсця призначення довозили лише частину вантажу, бо дорогою яблука на залiзницi роздавали в якостi хабарiв.

Йозеф iз дiтьми на вже радянському Корзо. Дерев'янi фасади магазинiв дивно виглядають iз вивiсками росiйською мовою

Лише в 1950-му Йозеф нарештi отримав роботу, та й те в Перечинi. Тамтешнiй кооператив облпотребсоюзу вiдкривав цех iз виготовлення пряникiв та льодяникiв, а працювати в ньому не було кому, тож запросити вирiшили Йозефа Шнайдгена. Кондитер, не вагаючись, погодився. Бiльше 20 рокiв вiн щодня, о 5-iй годинi ранку, їхав автобусом на роботу до Перечина, додому ж повертався близько 20-ї години. Спочатку виготовляв у перечинському цеху цукерки i пряники, а потiм додав до них трубочки з бiлковим кремом та кремовi тiстечка, якi просто танули у ротi. Згодом у кафе-кондитерськiй Перечина були виставленi на продаж вже 8-9 видiв тiстечок, рiзноманiтнi булочки, льодяники на паличцi та морозиво. Все було таким смачним, що до Перечина за солодощами навiть з Ужгорода покупцi приїздили. А самого Йозефа Шнайдгена запросили до Москви на ВДНГ, де вiн з великим успiхом представляв свої солодощi.

Пiсля цього кондитер отримав всесоюзну категорiю майстра, надбавку до заробiтної платнi та запрошення на роботу до Москви. Але Йозеф вiдмовився, як вiдмовився i вiд пропозицiї працювати в Ужгородi. Звiсно, робота в Ужгородi була би для нього куди зручнiшою, але кондитер завжди казав: "Коли менi було важко, Перечин мене прийняв, тому там я i залишуся". Вiн був простою i скромною людиною, навiть коли йому треба було виступати перед кондитерами у Москвi, просто спитав, чи може вiн говорити "мiш-маш", маючи на увазi, що буде поєднувати росiйськi слова зi словацькими i закарпатськими. Зал лише дружно засмiявся, бо в тi часи "мiш-машем" часто називали горiлку з лiкером (таке любили замовляти вiйськовi, якi, щоб не вимовляти вголос, чого хочуть, просто просили налити їм "мiш-маш").

Подружжя Шнайдгенiв зi своїми чотирма дiтьми

Цiкаво, що про свою довоєнну кондитерську в Ужгородi Йозеф нiколи не жалкував i дiтям не розповiдав. Казав, що нема чого згадувати про те, що минуло, треба добре працювати зараз. Власне, такої думки були i всi члени цiєї родини. Вони нiколи не скаржилися на труднощi, не впадали у вiдчай, а просто робили все, аби покращити ситуацiю.

У 60-х роках Йозеф Шнайдген став ще й керiвником школи кондитерiв, яку вiдкрили на базi перечинського цеху. Всього за його керiвництва фах кондитера отримали близько 50 молодих людей. Коли Йозефа питали, навiщо вирощує собi конкурентiв, той казав: "Якщо хоча б один iз них вiдчує в собi покликання i стане хорошим кондитером – це буде чудово". i справдi чимало з його учнiв потiм продовжили працювати в кондитерськiй справi i ще багато рокiв готували чудовi солодощi за старими рецептами свого вчителя.  

Сам Йозеф Шнайдген працював у Перечинi аж до виходу на пенсiю на початку 70-х рокiв. На той час вiн уже проживав в Ужгородi на вулицi Собранецькiй, куди сiм'я переїхала ще у кiнцi 50-х. Цiкаво, що лише тодi же, у 50-х, Йосип вперше пiсля вiйни змiг поїхати у Словаччину i зустрiтися зi своїми старенькими батьками.

На пенсiї Йосип продовжував балувати рiдних солодощами, особливо багато тiстечок робив на Рiздво (традицiйно – тiстечка "Рестелт", горiхово-маковий "Дiош-макош" та рулети "Пожонi" з горiхами й маком) i Великдень (як правило, схожий на безе "Гобчок", ванiльнi кiфлi та нiжнi чайнi тiстечка). На свята до будинку з'їжджалися сiм'ї його чотирьох дiтей з онуками, котрi просто обожнювали тiстечка свого вiдомого дiдуся. Одна з онучок, Вiкторiя, найбiльше любила допомагати дiдусевi на кухнi, тож нинi саме вона продовжує традицiю i пече на свята тiстечка за старими улюбленими рецептами.

Кондитер зi своїми учнями у Перечинi

Кондитера Йозефа Шнайдгена не стало у 1991 роцi, але вiн залишив по собi велику i дружну родину, а ще добрi згадки у всiх мiсцевих любителiв солодкого.