Професія «Ужгородець»: Святий Миколай – Петро Шандор

Це людина, яка вважає, що роль Миколая – це його доля. Дідусь, який 6 років поспіль відкриває ялинку в Ужгороді. Чоловік, який став Миколаєм у спадок від матері. Пенсіонер, який понад усе любить дітей, хоч інколи дарує їм різочки.

Сайт міста Ужгорода напередодні Нового, 2018-го, року поспілкувався із Петром Шандором, Святим Миколаєм із 24-річним стажем.

Домовитись про інтерв’ю із Петром Михайловичем було легко.

«На 14:00 буду на Петефі», - сказав чоловік.

Прямуючи на інтерв’ю, думав, як я впізнаю пана Петра, адже бачив його лише у ролі Миколая.

На годиннику рівно 14:00. До автобусної зупинки на Петефі під’їжджає пенсіонер на велосипеді. Ні секунди сумнівів – це наш Миколай.

Дорогою до скверику, 70-річний чоловік розповідає про себе:

«Я родом сам із Дравець. Моя мамка також. Але мій рід – із Баранинців. У 70-му році нам із уже покійною жінкою вдалося отримати ділянку у Дравцях. Там побудували дім, виростили двох дівчат. Тепер я уже дідик. Дасть Бог, скоро буду прадідом».

"Мама зробила таку собі «форму», і упродовж багатьох років переодягалась у Миколая"

На свято Миколая маленький Петро отримував «іриски»:

«Мамка з дитинства привчала нас до Божого слова. І з самого малку вона нам дарувала подарунки на Миколая. А це дуже скрутні часи були. Мати приносила із міста цукерки, і ми ділили їх із старшою сестрою і середнім братом. Я був молодшим. То були «іриски»».

Материнська магія на Миколая спрацьовувала:

«Тож, коли ходив Миколай, ми завжди думали, що то мама. А вона заперечувала. Ми вирішили спіймати її «на гарячому». Коли мама уже лягла спати, ми протягнули через хату нитку: якби вона і справді ставила подарунки на вікно, ми би про це обов’язково дізнались».

Діти повірили, що подарунки у черевички кладе не мати:

«Нитка залишилась на місці, а подарунки – на вікні, у черевичках. Ми були дуже раді цьому, адже, як виявилось, це не мама туди подарунки кладе».

Як виявилось, мама малого Петра була «справжнім» Миколаєм:

«Звичайно, старша сестра з часом усе зрозуміла. А мама зробила таку собі «форму», і упродовж багатьох років переодягалась у Миколая. Казала: «Я йду в магазин». Потім неочікувано до нас приходив Святий Миколай. А коли мама «поверталась» із магазину, ми уже були щасливі від того, що до нас приходив Миколай».

У цей вечір мама зізналась рідним, що всі ці роки була Миколаєм

«Коли у мене вже були діти, мама грала роль Миколая для них. І була ситуація, радість у мене, коли мама зібрала у себе вдома усю нашу сім’ю. Ми стали усі у круг, мама вручила нам подарунки і каже: «Поверніться на 180 градусів, я вам маю відкрити невеличку таємницю». І тоді вона перед нами постала в образі Миколая. Це для нас була велика несподіванка: ми сміялись, сльози були на очах!»

Настав час, коли мати передали сину повноваження сімейного Миколая:

«Після цього мама звернулась до мене і сказала: «Синку, я вже немолода, тож хочу, щоб наступного року ти був нашим Святим Миколаєм». От так я успадкував цю відповідальну місію – бути Святим Миколаєм. І тепер уже пройшло 24 роки з того часу».

Для Петра Михайловича свято Миколая – особливе:

«Я не можу передати словами, як я чекаю на це свято. Коли приходить цей день, моїй радості немає меж».

Один із внуків ужгородського Миколая не знає про покликання дідуся:

«Тепер у мене вже внуки підросли. Один вчиться у 5-му ліцеї, а один – працює. Дочка закінчила львівську академію і віддала себе творчості. Цього року мене, як Миколая, запросили у 5-й ліцей. Звичайно, я погодився. Тим більше, що там вчиться мій внук. А він дотепер не знає, що я – Миколай. Я змінюю голос, обличчя, у мене все так закрито, тож він не знає, що це я. «Мамко, то точно такий, як дідик, але то не дідик», - каже внук».

У мене є хрестик, який визначає, чи дитина була хорошою, чи ні.

У Святого Миколая є свої «технічні» таємниці:

«Я провів свято у ліцеї. Подарунків на всіх не вистачило. Але у мене є хрестик, який визначає, чи дитина була хорошою, чи ні. Якщо хрестик загорівся, значить дитина була слухняною. А весь секрет – у моїй фантазії (посміхається – авт.). Я тримаю пульт у лівій руці, який відповідає за загорання хрестика. Але це так – по секрету! І на святі я попросив, щоб до мене підізвали мого внука. Юра, звичайно, із «квадратними» очима підходив до мене. А потім, коли він прийшов додому, то розповідав мамі, що Миколай дав йому подарунок».

Петро Михайлович, як у свої часи його мати, «відкрився» перед рідними:

«І цього року на Миколая, 18-го ввечері, я прийшов до них додому, вручив подарунки, і, як моя покійна мама, зняв перед ними свою «форму». Коли внук побачив це, то сказав: «Ну, дідику, ви даєте!» Це була радість, усі сміялись».

На думку чоловіка, Миколаєм може стати не кожен:

«Це така традиція. Я стараюсь передати її внукам своїм. Але не знаю… То треба мати душевне таке багатство, то не кожному дано від Бога. І я над цим працюю: кожного року удосконалюю програму, стараюсь, щоб завжди було щось нове, не пропускаю в Ужгороді запалення ялинки. Така моя доля».

"Ніколи не забуваю брати із собою прутики для неслухняних дітей"

Святому Миколаю нецікаво приходити до нетверезих дорослих:

«Коли вперше виступав у ролі Миколая, то дуже переймався. Мені здається, що навіть найкращі актори переживають перед виходом на сцену. Але коли вже ти там, то все зникає. Це велике свято. І мені від цього легше. А коли мене до діток запрошують, то я це дуже люблю. З дорослими все не так, у мене нема такого інтересу. Особливо, коли деякі із них напідпитку».

На святах Миколай запасається прутиками:

«Ніколи не забуваю брати із собою прутики для неслухняних дітей. Запитую у діток, хто хоче перший подарунок. Всі піднімають руки догори, а я витягаю прутик. Кумедна ситуація виходить (сміється – авт.)! То треба бути душею із дітьми, любити це…»

Петро Михайлович намагається переносити філософію Святого Миколая у своє життя:

«Святий Миколай – це людина, яка ціле своє життя робила добро. Він все віддавав для дітей, дорослих, бідних, стареньких. І цю манеру, ці дії я намагаюсь переносити у життя. Намагаюсь бути причетним до його роботи, бути близьким до цього. Можливо, це не виходить зовсім так. Я стараюся не собі зробити краще, а другому добро. Я щасливий, що взяв на себе таку роль!»

"Дід Мороз, на мою думку, це свято… це привід для «п’янки»

Любов до Миколая виховувалась у маленького Петра із дитинства:

«У радянські часи це все не можна було. Ми були комсомольцями… Все було у дусі атеїзму. Але ми це все тихенько робили. До мамкиної хати приходили усі сусіди, ми співали пісні про Миколая».

За словами ужгородського Миколая, діти дуже змінюються:

«Чесно кажучи, діти дуже змінилися. Діти тепер більш вільно себе почувають, вони відкриті. Мені здається, що теперішні діти більш розумні і розвинуті порівняно з тим, що було колись».

Від гри Діда Мороза у пана Михайла «холод у серці»:

«Я грав Діда Мороза декілька разів. Для мене це не проблема. Але у мене тоді холод у серці. А от Святий Миколай – це є від душі. А Дід Мороз, на мою думку, це свято… це привід для «п’янки». Разом з тим я вважаю, що Миколай – це свято дітей, а Новий рік – свято дорослих.

"Для мене це був такий удар, що я ніколи не забуду"

Найбільш теплий спогад Петра Михайловича як Миколая:

«Це, напевно, коли я був вперше на відкритті ялинки на Театральній площі».

Та були у практиці Петра-Миколая і не надто приємні історії:

«Тоді у мене настільки голос «сів», я вже не міг співати, усім давати хрестик. Тоді зібрав усіх дітей. Хотів, щоб ми разом взялися за хрестик і спиталися у нього, чи були слухняні. Це було десь 30 дітей. І кожен хотів дістати до палиці. І був там один хлопчик – років 12-14. Перед ним стояла дівчинка, така повненька. І цей хлопчик, щоб дістатись до палиці, штовхнув дівчинку і дуже некрасиво її обізвав. Для мене це був такий удар, що я ніколи не забуду. Я підійшов до того хлопчика, взяв його за руку. Поцікавився, як його звати. А потім запитав, чому він так вчинив із дівчинкою і попросив, щоб він вибачився перед нею. А дівчинка, тим часом, заплакана стояла біля своєї бабусі. У хлопчика не було стільки сили, хоробрості, щоб сказати це слово «вибач». Коли всі звернули увагу на бешкетника, тільки тоді він через силу попросив вибачення. Такий негативний конфлікт був у мене».

"Цього року я вже вшосте поспіль відкриваю ялинку в Ужгороді"

За основною професією, Петро Михайлович – автослюсар:

«Я вже на пенсії 10 років. Інколи по старим знайомствам займаюся ремонтом машин. Займаюся домашнім господарством, допомагаю дочці, сестрі, братові. Роботи – хоч відбавляй. Я не знаю, хто то каже, що немає роботи! Я би продав половину своєї роботи (сміється – авт.). Лиш треба руки і голову! Якщо дві ліві руки, то, звичайно, що роботи не буде».

Найбільш досвідченого Миколая Ужгорода інколи навіть впізнають на вулиці:

«Чесно кажучи, інколи не знаю людину, а вона вітається зі мною! Мені це дуже приємно».

Петро Михайлович каже, що ніколи не думав над тим, аби припинити «кар’єру» Миколая:

«Ні-ні, такого ніколи не було. Я щороку чекаю свято Миколая, готую унікальну програму, в Інтернеті знаходжу десь щось нове».

Найбільш грандіозне дійство для нашого Миколая – це відкриття ялинки в Ужгороді:

«Цього року я вже вшосте поспіль відкриваю ялинку в Ужгороді. У мене навіть із газет є вирізки про кожне із цих свят. Я знаю, що щороку у 12 годин – відкриття ялинки. От і приходжу. Мене вже там діти чекають. Я всіх обіймаю, ми разом із дітьми колядуємо. Горішки даю дітям (посміхається – авт.)».

Побажання від ужгородського Святого Миколая до прийдешніх свят:

«Я би хотів, щоб усі зустріли прийдешні свято з любов’ю одне до одного. Щоб усі поважали одне одного. Щоб у світі було більше доброти і хороших колядок!»

Нагадаємо, "Ялинко, гори!": в Ужгороді пройшов 21-й парад Миколайчиків (ФОТОРЕПОРТАЖ).