Ужгородка Надія Дьолог: «Якщо хоча б десятьом людям я допоможу змінити життя на краще, то я буду щасливою, що живу не марно» (ФОТО)

Напередодні Міжнародного Дня інвалідів, який відзначаємо 3 грудня, сайт міста Ужгорода поспілкувався з відомою на Закарпатті та в Україні спортсменкою, сильною та цілеспрямованою дівчиною, надзвичайно життєрадісною людиною – Надією Дьолог.

Вона народилася цілком здоровою дитиною і лише один неправильний рух, падіння з черешні, прикував її до інвалідного візка. Однак, це не стало дівчині на заваді і сьогодні вона – чемпіонка світу з фехтування!

У складі жіночої шабельної збірної України Надія Дьолог разом з Євгенією Бреус, Наталією Моркович та Ольгою Єсіною стали найсильнішими у командних змаганнях! Готували дівчину до Чемпіонату в Італії Емілія Мадяр-Фазекаш та Оксана Рапинец.

- Розкажи, будь ласка, про момент в житті, який прикував тебе до візка.

- У 10 років я травмувалась – впала з черешні. Ми жили-жили і тут бах - перелом спини. Ми й уявити не могли, що таке може трапитись. Там, де я народилась – в Тячівському районі, в Тарасівці – люди не знали, як діяти в таких випадках. В селі живуть іншим життям. Ніякої інформації ні в мене, ні в моєї мами не було.

В мене немає розуміння, що я зранку прокидаюсь і йду. В мене є розуміння я прокидаюсь, сідаю на візок і їду

- Яким було твоє життя до трагедії?

- Я вже й не пам’ятаю ходячого свого життя. Бо я була дитиною і те, що сталось, стало великим потрясінням. В мене немає розуміння, що я зранку прокидаюсь і йду. В мене є розуміння я прокидаюсь, сідаю на візок і їду. Я звикла і вже не відчуваю ніякого дискомфорту. Навіть здорова людина не може собі все дозволити – в неї трапляються перепони, які впливають на її повноцінне життя. Тобто не можна сказати, що коли людина ходить, то вона живе повноцінним життям. Всі можуть жити повноцінно! Просто в кожного – свої життєві пріоритети. В кожної людини є свої бар’єри, які вона долає, або живе як жила. Таке в мене життя, і я не відчуваю ніякої тяжкості.

ПРИСНИВСЯ ДИВНИЙ СОН

- Чи уявляла ти коли-небудь своє життя по-іншому?

- 18 років назад мені приснився дивний сон. У мене вдома, де я народилась, є два будинки. В одному ми спимо, в іншому літня кухня. І треба до неї переходити через двір. Снилось мені, що я прокидаюсь, стаю на ноги і йду на кухню робити собі каву. Я роблю глоток кави і пригадую, що я забула про візок. Я повертаюсь за візком і допиваю каву.

Я наробила дуже багато помилок через те, що не знала, як правильно поводитись на візку

- Пройшов період операцій, реабілітацій і я наробила дуже багато помилок через те, що не знала, як правильно поводитись на візку, як жити з ним. Весь свій досвід я набувала на власних «шишках». А якби в той час були якісь семінари, або тренінги, де люди змогли б розказати і показати мені або мамі, як продовжувати жити на візку, було б набагато простіше. Я не знала, як користуватись візком, на якій подушці сидіти, яку саме реабілітацію проходити. Якби це все було б можливо, моє життя склалось трохи по-іншому. А так я мусила все проживати без підказок. Зараз це іноді відгукується.

В ОБЛАСНІЙ ЛІКАРНІ Я ЧІТКО ДЛЯ СЕБЕ ВИРІШИЛА: СВОЄ ЖИТТЯ Я ПРОЖИВУ, А НЕ ПРОІСНУЮ

- Як ти зуміла знайти в цей момент сили в собі та бажання жити далі?

- Колись одна жінка-лікар змінила моє життя, змусила повірити, що життя може бути прекрасне. Її звуть Олександра Леонідівна. Вона своєї посмішкою посіяла в мені жагу до життя! Я захотіла жити... Ця жінка є для мене прикладом того, як треба жити і як ставитися до людей. Перебуваючи в обласній лікарні, я чітко для себе вирішила: своє життя я ПРОЖИВУ а не ПРОІСНУЮ! Лікар своїм прикладом показала, що є люди, які роблять добро просто так, нічого не чекаючи у відповідь. Це було для мене відкриття. Зараз, коли я досягаю чогось, завжди роблю селфі і надсилаю їй у знак вдячності, що вона мене вилікувала. Я дуже рада, що вона така є і я з нею знайома.

Насправді, завжди треба посміхатись. Тоді життя стає теплішим і радісним

- З Чим в тебе виникли найперші труднощі, коли ти переїхала до Ужгорода і почала жити самостійно?

- Я переїхала до Ужгорода у 2012 році. Я тоді абсолютно ще не розуміла, як я буду жити, де я буду жити, як буду добиратись в університет, так як хотіла вчитись на стаціонарі. Шукаючи квартиру, я стикнулась з великою проблемою. Зняти житло, навіть маючи кошти, було практично нереально. На першому поверсі стикалась часто із не відповідними для мене умовами. Мені допомогло знайомство із сестрами із римо-католицького монастиря, які мають в місті гуртожиток. Єдина проблема – це 2-ий поверх. Але одного разу я почула теорію, що на візку можна підніматись на 2-й поверх на сходинках. Ну і в мене це практично вийшло.

Я НЕ ЛЮБЛЮ ЗАЛЕЖАТИ ВІД КОГОСЬ

- Як тобі, дівчині з обмеженими можливостями, живеться в Ужгороді?

- Я не можу сказати, що в Ужгороді немає ніяких організацій, які допомагають людям з обмеженими можливостями. Вони є, вони щось розказують людям, показують. В Ужгороді мало активних в цьому плані людей. Але біда в тому, що на Закарпатті та й взагалі по всій Україні багато є сіл, районів, де це зовсім не опрацьовано.

В Ужгороді я зустрічала людей, які підказували мені, як і що робити. Я слухала їхні підказки і старалась втілювати в реальність

- Я пам’ятаю, як перший раз скористалась таксі. Це було для мене справжнє психологічне випробування. Не люблю залежати від інших людей. Одного разу сиділа вечері і продумувала, як мені визвати службу таксі і пояснити їм, що я буду з візком. Мені попалась хороша людина, все вийшло не так страшно, як мені здавалось. Але сама спроба для мене була морально важкою. Зараз, коли я кудись збираюсь поїхати, то я вже знаю більш-менш місто, я розумію де можна проїхати, а де ні. Я щоразу обираю шляхи, заклади, які можу відвідати, кафе в які можу попасти. Якщо я не можу самостійно, то прошу відповідно друзів про допомогу.

ЧАСТО ЛЮДИ ЗАЛИШАЮТЬСЯ ЗАЛЕЖНИМИ ВІД ОБСТАВИН, ЗА ЯКИХ ЇМ ПРИХОДИТЬСЯ ЛИШЕ "ПРОСИТИ"

- Чи зустрічала ти людей, які через вади замикаються в собі і своєму становищі?

- Часто люди лишаються залежними від обставин, за яких їм приходиться лише «просити» в когось навіть чогось елементарного. Мені хотілося б підійти до людини і сказати, якщо ти хочеш – переїжджай до мене в місто. Я хочу допомоги, підказати. Мені хочеться сказати - ви можете і у ваших силах бути незалежними від батьків, родичів, друзів. Людина на візку, з ампутацією та іншими вадами може працювати, відвідувати університет, мати хобі, тощо!

- Ти сама захотіла фехтувати? Це був твій вибір чи хтось тебе спонукав до цього?

- До фехтування я займалась пауерліфтингом. Потім, у 2015 році я вирішила змінити вид спорту і пішла у фехтування. Це був мій свідомий вибір. І того ж 2015 року у мене був перший старт на чемпіонаті України. Мені він дуже сподобався і тоді я вирішила остаточно, що фехтування стане головним у моєму житті.

- Чи були в тебе в цій справі якісь люди, на яких ти хотіла рівнятися?

- Я знаю багато сильних дівчат-фехтувальниць, на яких мені б хотілось рівнятись. Наразі я б хотіла бути в трійці кращих. На сьогодні в особистому заліку в шаблі я 6-а, а в рапірі 11-а. Тобто, мені є куди рости і розвиватись. Мені також дуже хочеться на міжнародних змаганнях здобувати перші місця.

- Які змагання тобі запам’ятались найбільше? Які з них були найуспішнішими?

- Для мене успішні змагання це тоді, коли я можу сказати сама собі і тренеру, що я дійсно фехтувала дуже добре, що всі зусилля були прикладені і я їх реалізувала в боях. Таким для мене був і запам’ятався старт в Нідерландах. Тоді я привезла в Україну срібло. Моїми суперниками завжди буди сильні дівчата і розуміти, що досягнута перемога - неймовірні завжди почуття. Приємно, коли зусилля дають свій результат.

- Які тебе переповнювали думки, коли назвали чемпіонкою світу?

- Коли на чемпіонаті, де змагаються 24 країни, відзначають переможців і піднімається прапор України та звучить гімн - це неймовірні почуття. Відчуваєш неабияку гордість за свою країну, за команду, за тренерів і за себе особисто.

-Як ваша команда провела час в Італії під час чемпіонату і які склались відносини з іншими командами?

- Зазвичай, складуються дуже дружні стосунки з командами. Перебування в Італії пролетіло дуже швидко. Ми пів року тренувались і коли прилетіли в Італію, то на наступний день вже було змагання. Але нам вдалось побачити трішки Італії. Останній день в нас було вільних 4 години і ми всією командою гуляли по Риму.

- Хто є твоєю групою підтримки?

- Весь цей час мене підтримувала моя команда. Це люди, з якими я займаюсь, та тренери. Моя команда складається із 4-ох людей: 3 людини фехтують, а одна в запасі.

Я Б ХОТІЛА ФЕХТУВАТИ ЩЕ КРАЩЕ, НІЖ Я ВМІЮ

- На твою думку, яким повинен бути ідеальний тренер?

- Тренер має заряджати. Учень має відчувати енергетику тренера і хотіти виконувати вправи на всі 100 % , старатись виконувати їх без зауважень. І звичайно, має бути взаємна повага. Бо, коли немає поваги до тренера, тоді і заняття, і результати будуть іншими.

Я хочу гордитись собою, щоб мною пишались тренери. Я б хотіла фехтувати ще краще, ніж я вмію

- Яка твоя заповітна мрія?

Мрію відчути шалені емоції від участі в Паралімпіаді -2020. Не лише взяти участь, а й привезти перемогу! В 2016 році, коли в Києві були проводи паралімпійців на Паралімпіаду, назвали всі області, а Закарпаття ні. Для мене це було дуже дивним. У нас такий прекрасний край, так багато сильних і талановитих людей! Мені б дуже хотілось, щоб і закарпатці представляли Україну на таких конкурсах. Я не люблю поразок. Я хочу гордитись собою, щоб мною пишались тренери. Я б хотіла фехтувати ще краще, ніж я вмію.

- Чим плануєш займатись в майбутньому? Чи хотіла б ти стати тренером?

- Ні. Коли я закінчу університет, я хочу бути соціальним працівником. Згодом обов’язково настане час, коли мені прийдеться закінчити свою спортивну кар’єру. Я хочу працювати саме в соціальній сфері, тому що вона в Україні слабо розвинена, насамперед інформативно. Я б хотіла ділитись інформацією з власного 21-річного досвіду з іншими людьми, які цього потребують. І якщо хоча б десятьом людям я допоможу змінити своє життя на краще, то я буду щасливою, що живу не марно.

Нагадаємо, як лікар ужгородського пологового будинку дав змогу немовляті дихати: фото.