Ужгородка Євгенія Напуда: «Щоб побороти рак, треба вірити і ніколи не опускати руки»

«Для мене дуже важка ця тема, але я готова про неї говорити», — каже пані Євгенія, коли ми домовляємося про інтерв’ю. Бібліотекар за професією і людина за покликанням – такою знають Євгенію в Ужгороді. Вона понад усе любить книги, людей і життя. Особливо — життя, бо знає його ціну. Минулий рік для жінки пройшов у двобої – рак проти віри.Перемогла остання.

«У ДИТИНСТВІ Я НЕ ХОТІЛА БУТИ БІБЛІОТЕКАРЕМ»

Євгенія зустрічає нас серед книжкових полиць. У цьому достатку літератури жінка проводить більшу частину свого життя, тому і бесідуємо спочатку про них.

-         Хто привив тобі любов до книги?

-         Я одна в сім’ї. Моя мама – російський філолог, викладала у школі зарубіжну літературу. Так сталося, що потім вона працювала у шкільній бібліотеці. Після уроків я любила до неї приходити на роботу, і ми разом ішли додому. Мама часто казала маленькій Євгенії, що вона буде бібліотекаром.  А в донечки були інші плани: лікарська справа чи  журналістика. Розумієте, підлітковий максималізм, коливання бажань. Словом, я не планувала бути бібліотекарем, аж поки у 9-ому класі нас не повели на ознайомчу екскурсію в училище культури (Ужгородський колеж культури і мистецтв). Я побачила бібліотечний факультет і вирішила піти туди вчитися. Це була «випадкова невипадковість».

-         Коли ти вперше прийшла до Закарпатської обласної бібліотеки в якості працівника?

-         На той час мені було 16 років. Оскільки я ще вчилася, доводилося працювати лише на півставки. Закінчувала Ужгородське училище культури, а потім — Київський університет культури і мистецтв. Я тут уже 14 років, і життя неодноразово мені доводить, що я зробила правильний вибір.

напуда
напуда

«ЧИТАННЯ ЗАРАЗ У ТРЕНДІ»

-         Як проходить робочий день у вашій бібліотеці?

-         Все починається з кави (сміється). Потім кожен іде виконувати свої напрацьовані завдання. У мене ж вони дуже різко змінюються: то партнери зателефонують, то журналісти,  оскільки я ще займаюся «піаром» нашої бібліотеки. Знання роботи «піарника» я отримала на тренінгу в Києві. До речі, не так давно у столиці проходив конкурс  «Піар-офіси сучасних бібліотек України», де наша бібліотека зайняла  2-ге місце.

пыар
пыар

-         Якими є відносини ужгородців з книгою?

-         Ужгородці почали читати більше, переважно художню літературу. Цей факт зумовлений тим, що читання зараз у тренді. Модно «запостити» у себе на стіні фото з книгою,  яку ти прочитав. Коли я їду у київському чи львівському транспорті  і бачу усіх з книгамИ, мрію, аби так було і в нашому місті. Для цього ми розпочали букросинг, але дехто з  ужгородців був до того несвідомим. Тому працюємо в цьому руслі далі, адже бібліотека майбутнього – це та, у якій повно задоволених читачів.

-         Чого не вистачає нашій бібліотеці?

-         В першу чергу, приміщення. Такого мобільного, облаштованого креативними зонами, які б могли легко трансформуватися. Ідей у нас дуже багато, але всі вони опираються у те, що бракує простору. Наш зал на 100 місць є більш академічним і коли ми організовуємо молодіжні шоу, то доводиться виносити столи, знімати килимове покриття. Знаєте, коли я заходила у європейські бібліотеки, то одразу уявляла їх облаштовані читальні зали із величезною кількістю людей у  нас.  Головне для  бібліотеки  21 століття — аби самі працівники мислили, як працівники такої бібліотеки. Від цього дуже багато залежить. Для того, щоб змінити світ, треба змінити себе. А для того, щоб змінити бібліотеку – треба змінитися самому бібліотекареві. І лише бажання, велике бажання розвиватися може у цьому допомогти.

Ужгородка Євгенія Напуда: «Щоб побороти рак, треба вірити і ніколи не опускати руки», фото-3

-         Ти бачиш друковану книгу у майбутньому?

-         Звісно, бачу. Паперова традиційна книга буде завжди, а дитяча – тим паче.

-         Чому людина має багато читати?

-         Тоді вона зростає як особистість. Читання дає здатність аналізувати, систематизувати певні знання. Звичайно, збагачується словниковий запас. Якщо у вас відкривається жага до читання – ви відчуваєте, як ростите.

"УСІ КИШЕНЬКОВІ ГРОШІ МОЯ ДОНЬКА ВИТРАЧАЄ НА КНИГИ"

-         Яка твоя улюблена книга?

-         Банально, але це — «Майстер і Маргарита» Булгакова. І, звісно, Біблія. Дуже люблю Ремарка, Василя Шкляра, намагаюся читати сучасну українську літературу, але не завжди знаходжу на це час. Багато людей вважають, що бібліотекарі прочитали всі книги на світі. Насправді, це далеко не так, бо тобі постійно треба читати фахову літературу.

-         Твоїй донечці уже 12 років. Вона любить читати?

-         Анютка  пішла в літературу ще більше за мене. У дитячій бібліотеці вона— один із активних читачів. Вона обожнює твори Роальда Дала «Чарлі і шоколадна фабрика» , «Матильда» та інші. Мало того, що ми даруємо їй книги, вона ще  усі  кишенькові гроші витрачає на книжкові магазини.  Я дуже рада з цього. Сама ж книги не купую, вистачає їх на роботі)

з дитинкою
з дитинкою

-         Думаєш, донечка продовжить сімейну справу бібліотекара?

-         Доцягарно малює і планує стати художником. Як і в кожної дитини у неї багато захоплень, тому ще нічого не відомо.

-         Ти багато часу приділяєш бібліотеці. Вдома тебе вистачає?

-         Я хочу сподіватися, що мої рідні не страждають від того, що більше часу я віддаю роботі. Моя перша домівка – це сім’я, друга – бібліотека. Тому, коли я заходжу у бібліотеку, те, що було вдома, залишається за дверима. Відповідно, вдома я – дружина і мама. Мене дуже підтримує моя сім’я, особливо, доця. Пишається, коли маму показують по- телевізору чи в Інтернеті. Мені дуже приємна її підтримка.

Більше за книгу Євгенія любить людину. Тому, окрім бібліотечної справи, вона активно займається волонтерською. Зараз жінка співпрацює з Рухом підтримки закарпатських військових. А розпочалося все із книжкової ялинки.

рух
рух

«Моє волонтерство розпочалося у бібліотеці. Ми пробували відходити від книжкових виставок до книжкових інсталяцій. До Нового року  виклали ялинку із книг із зеленими палітурками. На ній поставили табличку із надписом: «Прикрась ялинку цукерками – подаруй дитині Різдво». Ми збирали допомогу для дітей-сиріт, які перебувають у міській лікарні. Почалося усе із солодощів для діток, а закінчилося  ліками,  памперсами та іншими потрібними речами», - згадує Євгенія.

-         Був час, коли волонтерська допомога знадобилася тобі. Тобі поставили діагноз «рак»… Що відчуваєш, коли уперше про нього дізнаєшся?

-         Страх. Ти чуєш діагноз і розумієш, що це означає. Гарантій ніхто не давав і досі не дає.

«МАМА, В ІНТЕРНЕТІ ПИШУТЬ, ЩО В ТЕБЕ РАК. ЦЕ ПРАВДА?»

-         Скільки часу тривала твоя боротьба?

-         Про свою хворобу я дізналася у травні 2016 року. Потрібно було негайно їхати на обстеження в Київ, де мені поставили практично смертельний діагноз. Ми з родиною прийняли рішення поїхати на консультацію  у клініки Європи. Я дуже не хотіла, аби моя історія набула розголосу. Але колеги і друзі наполягали на цьому, бо знали, що сума вийде чимала.

-         Які слова говорила тобі донечка перед операцією?

-         Ми їй не казали про всю серйозність і глибину ситуації. Вона просто знала, що мені треба робити операцію. Пам’ятаю, як ми приїхали з Києва, моя історія вже набула розголосу. Анютка зустрічала нас на вокзалі і перше, що вона спитала, було: «Мама, в інтернеті пишуть, що в тебе рак. Це правда?» У мене одразу пішли сльози (мовчить)… Дитина дуже боялася цієї хвороби, оскільки у нас декілька знайомих померло від неї. І я, і чоловік усіляко налаштовували донечку, аби вона це легко пройшла.

-         Лікарі вважають, що онкозахворювання з’являються у людей, які довго тримають у собі образи чи гнів.  Пов’язуєш свою хворобу із психологічними причинами?

-         Про психосоматику я також багато читала, але у мене нічого такого нема. Я усе бачу як досвід. Навіть свою хворобу сприймаю як випробовування. У житті все не просто так.

-         Що тобі допомагало боротися?

-         Підтримка людей. Я собі дала слово, що не маю права їх підвести і не можу психологічно упасти. Я дуже трималася. Звичайно, останні два дні перед операцією були для мене найскладнішими. Мені постійно дзвонили, писали, «Фейсбук» «клікав» словами підтримки. У бібліотеці проходили різні концерти. Мені навіть друзі із Києва дзвонили, казали: «Женя, ти так поставила Ужгород на вуха, що місто лише про тебе говорить». Знаю, що відгукнулися люди по всій Україні та з-за кордону. Як я могла здатися? На мою історію відгукнулося тисячі людей. І всі вони вірили у диво. Тому я сама мушу вірити. Знаєте, ця підтримка людей дала мені так багато сил. Може, це допомогло більше за саму операцію.

ооперація_n
ооперація_n

            «НЕМАЄ НЕВИЛІКОВНИХ ХВОРОБ, Є НЕВИЛІКОВНІ ЛЮДИ»

-         Як тобі допомагав чоловік? Що говорив під час лікування?

-         Він не дав мені упасти духом. Його підтримка і сила були зі мною постійно. Від початку і до кінця він не відпускав мою руку зі своєї.

Коли мене завозили до операційної, я вже була у такому стані, що нічого не чула.  Але руку його і слова я ще відчувала.

-         Євгенія Напуда до хвороби і після неї – це різні люди?

-         Моє життя  зараз абсолютно інше. Після всього пройденого, я ціную кожен день так, як останній. І намагаюся брати від нього все найкраще. Навіть тоді, коли погана погода, а на роботі, чи вдома щось не вдається. Дякую Богу за можливість сидіти зараз тут з вами.

-         Як людині із смертельним діагнозом знайти в собі сили для боротьби?

-         Вірити. Вірити в Бога, в допомогу вищих сил, в добро, у світло. Якщо вже так сталося, то намагатися відшукати свої неправильні вчинки, виправити їх,  попросити в когось вибачення, можливо, навіть у себе. Ніколи не можна упускати руки. Пам’ятаю, коли я тільки приїхала в Інститут раку, ми з чоловік стояли в черзі і він показав мені на один стенд. «Ось, чому ти маєш вилікувати себе сама», — сказав чоловік. На стенді було написано: Немає невиліковних хвороб, є невиліковні люди.

Євгенія шкодує, що не може подякувати кожному особисто за підтримку, тому хоче зробити це тут:

«Я вдячна всім, хто допоміг мені пройти  цей страшний період мого життя. Я відчуваю вашу моральну підтримку навіть зараз, кожного разу, коли йду на обстеження.

Ужгородка Євгенія Напуда: «Щоб побороти рак, треба вірити і ніколи не опускати руки», фото-7
ЄвгеніяНапуда Ужгород
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Оцініть першим
(0 оцінок)
Поки ще ніхто не оцінював
1288 переглядів в червні
Ніхто ще не рекомендував
Авторизуйтесь ,
щоб оцінити і порекомендувати
Коментарі