Ужгородка Ганна Пономаренко розповіла про Кавказ, Олімп та улюблені Мармароси

Ганна Пономаренко побувала у 13 країнах світу. За плечима тендітної дівчини – подорож скелистими горами Кавказу, підкорення Олімпу та відвідини мальовничих карстових печер Угольського заповідника. Як готуватися до походу та в яких місцях Закарпаття і світу можна відчути справжній екстрим, Ганна розповіла 0312.ua. 

-  Аню,хто надихнув Вас на подорожі горами?

-  У першу чергу, не люди, а фотографії гір, які  бачила в книжках, в Інтернеті. Я дуже любила фотографувати і подумала: от це ті сюжети, котрі  хочу фотографувати. Гори, пейзажі. От  тільки на початку мені важко було знайти компанію для походів. Але пізніше, завдяки Інтернету і соціальним мережам,  з’явилось все більше і більше знайомих, які мене надихали на нові місця і багато чому навчили. Я подружилася з активними і цікавими людьми з різних областей України.

-  Розкажіть про свій перший похід у гори.

-  В гори потрапила досить пізно, вже після закінчення університету. Найперший? І згадати не можу. Здається на полонину Рівну в Карпатах, співробітник організував. Це була моя перша ночівля в наметі. Похід був зовсім нескладним, але ми потрапили в дощ,  дуже змокли, і це стало першим уроком, що в гори не варто ходити непідготовленим.

В перших походах у мене не було потрібного спорядження, правильного туристичного одягу, але було велике бажання іти в гори! Я виходила в джинсах, простих кросівках, які швидко рвалися, в одязі, який практично не висихав. Навіть коврика туристичного не було - спала на землі. Якось позичили намет без тенту (авт.: тент – покрівля з тканини, котра захищає від сонця, вітру, дощу) і пішли на Чорногору, а коли почався дощ - накривали його поліетиленовою плівкою, яку кріпили прищепками. В результаті зранку прокинулися посеред калюжі.  Смішно це все згадувати, але тоді в мене ще не було розуміння, як потрібно вибиратися на природу і не було від кого набратися досвіду.

-  Хто Ви за професією?

-  Перша моя вища освіта – міжнародні відносини. Мені досить легко давалися іноземні мови, хотілось мати професію пов’язану з подорожами, тому подумовувала стати дипломатом. Знаю англійську і німецьку мови, трохи польську і китайську. Друга освіта – графічний дизайн. Ним і заробляю собі на життя.

-  То Ви і малюєте?

- Малюю, але мало. Як не дивно, фотографувати люблю пейзажі, а малювати – якісь абстракції, фантастичні сюжети.

-   Фізична підготовка потрібна в походах?

-  Якщо це карпатські походи, то готуватися, зазвичай, не треба. А якщо йти в якісь серйозніші спортивні походи, чи готуватись до сходження, то бажано перед тим зайнятися бігом, часто ходити сходами. Коли мене знайомі альпіністи вперше покликали на Кавказ, то запитали, чи я бігаю. Я зізналася, що ніколи не бігала і взагалі зі спортом "на Ви". І тоді організатор вибачився, але передумав мене брати. Та я і сама переживала, що буду відставати, не хотілося затримувати групу, чи створювати якісь незручності.  Я трохи розчарувалася, але це стало хорошим стимулом до самовдосконалення. Почала регулярно бігати і вже наступного року таки поїхала в Грузію.

-   Яке спорядження берете з собою у похід? Яку їжу?

-  Зараз списки необхідного спорядження можна з легкістю знайти в Інтернеті. Це стандартний набір: обов’язково коврик, спальник, палатка, спеціальний туристичний одяг, газ, ліхтарик. У моєму випадку це ще фотоапарат і штатив. У деяких моїх знайомих фотографів вага фототехніки доходить до 10 кг! З їжі – овочі, крупи, консерви. Останнім часом навчилася сушити овочі, це суттєво економить вагу і у готових стравах вони практично не відрізняються від свіжих! А взагалі в горах все здається смачнішим!

Одного разу у нас був кулінарно-гастрономічний похід, проводжали знайому на «пмж» у США, то у нас там на вечерю були голубці, шашлик, олів’є, бограч і навіть фаршировані коропи! І таке буває!

-  Скільки важить Ваш рюкзак і чи не важко його нести?

-  Вага буває різна, залежно який похід і на скільки днів. Намагаюсь брати лише необхідний мінімум. При купівлі туристичних речей для мене важливим критерієм є їхня вага. Я краще трошки переплачу, але зекономлю бодай 200 грам. Зазвичай вкладаюся у 13-17 кілограм. Найважчий мій рюкзак був, здається, 22 кг. Спочатку вага відчувається, але потім звикаєш і на другий-третій день вже не так важко.

-  Є сформована команда людей, з якими постійно ходите в походи?

- Ні, у мене є кілька компаній, з якими я ходжу, але і вони трошки міняються. Одні люди приходять, в інших життєві обставини міняються - перестають ходити. Так складається, що це зазвичай люди з інших областей України, а в Закарпатті у мене мало "гірських" знайомих. Взагалі я відкрита до нових знайомств і пропозицій щодо походів.Найкомфортніша кількість учасників для мене: 4-7. Але бувало що нас було і 25, якщо не більше!

-  Багато ще жінок займаються таким туризмом?

- Багато. Менше, ніж чоловіків, але загалом багато ходить. Особисто мені комфортніше в чоловічих компаніях. Коли кількісно більше чоловіків, тоді тобі дістається більше уваги, вони охочіше проявляють благородство, допомагають долати перешкоди, подають рюкзак.

-  Найнебезпечніша подорож.

- Для мене це була моя перша подорож на Кавказ. Я до цього не мала жодного досвіду альпінізму, ні разу навіть не бувала в зимових Карпатах. А тут потрапила у світ фантастичних льодовиків і скель. Двоє хлопців з нашої групи планували вилізти на Ушбу, а решта мали чекати їх нижче на плато. Підйом на Ушбинське плато для мене став справжнім одкровенням! Там було багато льодових тріщин, час від часу зовсім близько від нас пролітали каменепади, іноді мені важко було вбитися кішками у твердий лід, от-от зіслизнеш і полетиш вниз.  Для бувалих альпіністів це мабуть буденність, а для такої непідготовленої, як я, було страшнувато. Але сподобалось!

Також був випадок під горою Казбек. Ми вийшли на акліматизаційну прогулянку по льодовику і я примудрилась провалитись у льодяну тріщину. Це справа кількох секунд. Спочатку провалилась по коліна у сніг, і тут я уже вишу вниз головою у великій порожнині, стіни якої повністю вкриті «сосульками». Добре, що ми буквально 5 хвилин перед тим зв’язались, то ж мене швидко витягнули. У той день ситуація мене смішила. Згодом зрозуміла, що могла загинути.  До речі, не пам’ятаю, чи розповідала мамі про цей випадок.

-  Мама хвилюється за Вас?

- Так, дуже. Особливо спочатку хвилювалася. Мама у дорогу дає мені проскури, котрі приносить з церкви, так їй спокійніше.

-   А у Вас є свої обереги чи може ікони носите з собою?

- Я не дуже вірю в подібні речі. Один хороший друг подарував мені ножика і на руків’ї нашкрябав спеціальні руни для захисту в дорозі, то його беру з собою в походи. Ікони не ношу, і талісманів у мене ніяких немає.

-  А що на вершечку кавказьких льодовиків?

-  Сніг, лід, гострі скелі і небо! А ще завивання вітрів і періодичний гуркіт каменепадів і лавин. Чорно-сіро-біла графіка, яку час від часу порушує синє-синє небо. Повітря розріджене, дихати важко. За пару днів непомітно звикаєш до цієї монохромної гами кольорів, відсутності запахів і обмеженої гами звуків. І коли спускаєшся вниз, до трави і квітів - всі ці кольори, запахи, звуки несподівано навалюються на тебе, і саме повітря здається густим, ніби крізь нього треба пробиратися.

-  Незвичайні місця на Закарпатті.

-   У нас багато цікавих місцин. Я ще багато де не була, але вони є у планах. Із останнього, що мене найбільше вразило - це карстовий міст і печери на Тячівщині, в Угольському заповіднику. В найбільшій з печер  спуск вертикальний, то ж потрібні мотузки, і деяке спорядження, а ще дозвіл від керівництва заповідника. Нам його видали з умовою, що ми порахуємо кількість кажанів, які зимують у печері. В невеличких горизонтальних печерах Угольки ми зустріли багато саламандр, вони там ховаються на зимівлю.

-   А найулюбленіше місце в Карпатах.

-  Важко сказати. На кожному хребті є якісь куточки чи галявини, які особливо западають в душу, хоча може для іншої людини це нічим не примітні місця. Люблю Мармороси. А з Боржавою мене пов’язує особливий емоційний зв’язок, адже це перший хребет на якому я побувала.

-   У карпатських лісах багато диких тварин?

-   В Європі побачити диких косуль чи оленів - звичне явище, а у нас я всього декілька разів їх бачила. Частенько можна побачити сліди кабанів, кілька разів навіть не могли знайти місце під намет, бо все були перерито кабанами. Іноді зустрічаються сліди ведмедів. Хлопці, з якими ходжу в походи, бачили вовків.

-   Зустріч з яким  лісовим мешканцем була найприємнішою?

-  Із глухарем цієї весни на Чорногорі. Я бачила ролики в інтернеті на яких глухарі, захищаючи свою територію, нападали навіть на людей. Ця птаха розміром, як великий півень, тому особливо боятися його агресії не варто, зате це хороша нагода зробити цікаві знімки. Дуже хотілося і собі  натрапити на таке чудо в лісі. Мрія збулась! Спочатку він, побачивши велику групу людей, почав тікати, але коли ми лишились із ним удвох, осмілів, почав виганяти мене із своїх володінь і підходив дуже близько! Надзвичайно гарний птах!

-   А неприємні враження після походів додому привозите?

-  Так, частенько. В першу чергу настрій псують суцільні вирубки і величезні купи сміття, які залишаються після людей. Також негативно ставлюсь до «джипінгу» в горах, особливо, коли це відбувається в заповідних зонах. Ось наприклад цього року був випадок, коли влаштували перегони позашляховиків на території заповідника де охороняються первоцвіти.

-   Як потрапили на Олімп?

-   Ми з мамою знайшли  дешеву путівку в Грецію в містечко, яке знаходиться у 20 кілометрах від Олімпу. Я не могла проґавити такої чудової можливості побувати на вершині цієї легендарної гори! Тим більше, що підйом на неї легкий і не потребує особливого спорядження.  Мама не хотіла пускати мене саму, тому довелось піти разом. Чесно зізнаюсь, я планувала дійти до притулку на півдорозі, залишити її там відпочивати, і далі вже піднятися самій. Але моя мама виявилась вперта і витривала. На вершечку гори ми були таки вдвох. Мамі дуже сподобалося.

-   Де, окрім палаток, доводилося ночувати в горах?

-   Взимку часто ночуємо в колибах. Був цікавий випадок на Свидовці. Колиба виявилась надто тісною: нас було шестеро, туди вміщалися лише четверо. Можна було звісно втиснутися, але ми вирішили піти іншим шляхом. У нас з другом була мрія збудувати снігову іглу. У нас із собою була пилка і сніг був такий як треба – достатньо промерзлий. Тому скористалися нагодою спробувати збудувати снігову хатинку. Спочатку все йшло добре, але з верхівкою були проблеми – снігові блоки провалювалися всередину і ми ніяк не могли їх закріпити. А тут ще й стемніло, почався снігопад – потрібно було швидко щось придумати. То ми просто познаходили біля колиб якісь дошки, шматки шиферу і перекрили нашу снігову хатинку підручними засобами, насипали зверху снігу, позаліплювали, наскільки це було можливо, дірки. І вийшла така-собі снігова печера.  Надворі тієї ночі було  -15°С, але ми якось переночували.

-   Як змінюється самопочуття після таких морозних ночей, важкої ноші на плечах?

-  Сучасні туристичні рюкзаки дуже зручні, тому спина особливо не болить, хіба лямками деколи надавить плечі. Найбільше в походах страждають коліна, адже на них здійснюється велике навантаження, особливо при спусках. Раніше, до того, як почала ходити в походи, часто хворіла. Імунітет був доволі слабкий. Зараз майже не хворію. Якщо є якісь застуди, то переношу їх легко.

-    Користуєтеся косметикою у тривалих походах?

-   Декоративною не користуюся. А от кремом від засмаги постійно. Також потрібно живити шкіру обличчя, аби вона не обвітрилася.  З миттям голови в походах теж скрутно, особливо, коли волосся довге.

-    Чи приносите сувеніри додому з походів?

-   Часто приношу каміння. Я з дитинства збираю мінерали, то ж назбиралась вже чимала колекція. Також зі шкільних років цікавлюся лікарськими рослинами, іноді під час походів збираю різні трави на чаї. Кілька разів привозила і декоративні рослини, щоб посадити у мами на городі. Декотрі успішно прижилися і тепер нагадують мені про мої пригоди.

Нагадаємо, Ужгородець Ярослав Газа: «На вершині Монблану – інша планета».