Ужгород туристичний: вулиця Мостова

У четвертій частині спецтеми 0312.ua, Асоціації фахівців туристичного супроводу Закарпаття та «Турінформ Закарпаття» знайомить нас з вулицею Корзо. Про найцікавіші факти, пов'язані з нею, розповідає Юрій Славік.

Вулиця Корзо — одна з найстаріших в Ужгороді. У Середньовіччя - це була реміснича вулиця, а згодом тут було багато магазинчиків, кав'ярень. Тут любили відпочивати, саме у цьому місці вирувало життя міста. Свої «корзо» були чи не в кожному закарпатському місті, наприклад, в Хусті теперішня вулиця Карпатської Січі, в народі звалась Корзо.

Перша згадка про Корзо датована 1691 роком. Вона згадується в описі, як одна з десяти вулиць, з яких складався Ужгород. Кінець XVII століття — це схил влади середньовічних графів Другетів. На той час частина теперішньої вулиці Корзо називалася Мостова, або Великостова, оскільки вела до головного мосту на місці, де зараз знаходиться Пішохідний міст на площі Театральній. Так вона звалась протягом тривалого часу. Щоправда, у XIX столітті Корзо була поділена на дві частини: від вулиці Волошина до мосту — Великомостова; а частина від сучасного, так званого, «хреста» і площі Корятовича — називалася у честь Ференца Казінці. Це був відомий реформатор угорської мови кінця XIX - початку XX століть. Поділ на дві частини вулиця зберегла до чехословацького періоду, щоправда в цей час назва Великомостова була змінена на назву Алоїза Рашина.

Починаючи з XVIII століття, до Ужгорода активно починають переселятися євреї. Здебільшого це були вихідці з Речі Посполитої, які внаслідок козацьких бунтів, що вирували на сході держави, втікали від нестабільності в спокійніший карпатський регіон. Переселенці оселялися на Корзо. Вони вели тут торгівлю до літа 1944 року. Фактично, до голокосту всією торгівлею в Ужгороді займалися євреї.

У радянську добу вулиця носила назву Суворова. Хоча в народі її іменували Корзо. Вулиця завжди була популярним місцем для прогулянок серед ужгородців. Тут завжди можна було зустріти когось зі знайомих, піти на каву.

Корзо є першою вулицею, що почала модернізовуватись. У 1855 році це була друга вулиця після Капітульної, яка отримала бруківку. У 1860 році тут була проведена каналізація.
На Корзо знаходилась знаменита корчма «Білий корабель». У 1902 заклад було перебудовано під багатоквартирний будинок, точніше, відбудовано після пожежі. Назва будинку зберіглася від корчми, яка, до слова, була дуже модним місцем серед городян австро-угорської доби. У будинку жили євреї. Проте не всі. У міжвоєнний час тут мешкав відомий краєзнавець Петро Сова.
Навпроти «Білого корабля» знаходиться культова споруда — «Золотий ключик». Тут була легендарна кав'ярня. Але все по черзі. Спочатку тут знаходився газетний кіоск, потім на початку 60-тих тут зробили невеличке кафе. З другої половини 60-тих років тут продавали кондитерські вироби. Але «фішкою» «Золотого ключика» були угорські кавові машини, які варили смачну каву. Її смак ужгородці не можуть забути до сих пір. За ароматним напоєм збиралися черги. Цікаво, що в «Золотому ключику» містились виключно стоячі місця. Кафе проіснувало до 90-тих років, а потім почало занепадати. Зараз тут висить вивіска в формі золотого ключика, як згадка про ту легендарну кав'ярню.

На вулиці Корзо в Ужгороді знаходилися так звана «Перша аптека». Сьогодні там розташований магазин ювелірних виробів. Вона була заснована в 1927 році. До того в Ужгороді вже були відомі аптеки, але ужгородці чомусь вважають першою саме цю. Можливо, це через антураж. До 90- тих років тут зберігалися старі меблі, старі люстри. Через великі скляні вікна містяни могли спостерігати за процесом виготовлення ліків. До 1927 року це була Дрогерія братів Ленваі. Там продавали косметику, парфуми. Аптекою вона стала в 1927 році, і проіснувала до кінця радянської доби. Протягом тривалого часу це була єдина аптека в Ужгороді, яка працювала цілодобово.

На вулиці знаходився ще один культовий заклад — дегустаційних зал «Променистий». Він розташовувався на місці сучасного ресторану «Вертеп». Складався з двох поверхів. На першому поверсі в дегустаційному залі можна було скуштувати 7–8 сортів місцевого вина, переважно, виробництва заводу «Леанка». Дегустація коштувала один карбованець, а це було досить дорогувато на ті часи. Тому, більшим попитом користувався інший зал, де можна було випити смачного закарпатського вина всього за кілька копійок. Дегустаційний зал проіснував до 90-тих років.
У радянські часи, в приміщенні сучасного «Кактуса», на першому поверсі була їдальня «Хвилинка». У підвальному приміщенні був закритий клуб «Форум» для комсомольців. У будні дні, комсомольці збиралися тут на збори, вирішували завдання партії, а на вихідних слухали старі платівки. Тому не дивно, що сьогодні в підвальному приміщенні закладу часто проводяться концерти.

На Корзо одразу привертає увагу пам'ятник Дяді Колі, прототипом якого став ужгородець Микола Дерев'янко. Це була непересічна особистість. Дивакувата, але дуже ерудована людина. Його завдання полягало в тому, щоб відкривати магазини на центральній вулиці, адже в радянські часи всі вітрини закривалися залізними жалюзі. Він відкривав їх та запалював електричні вивіски. Увечері, коли всі крамниці закривалися, жалюзі загортав, вивіски гасив. Ліхтарів ніяких Дядя Коля не запалював. Ті люди, які його знали за життя, кажуть, що пам'ятник дуже добре відтворює його зовнішній вигляд. Це єдиний в Ужгороді пам'ятник звичайній людині. 

Ходіть щоп'ятниці на екскурсії Ужгородом з сайтом 0312.ua. Нудно не буде!