На Закарпатті відновили водяний млин, який дістався у спадок від колгоспу

Дружина отримала у придане. Так пан Денис пояснює появу старого млина у родині на Закарпатті. Щоправда, не у весільне, а від… колишнього колгоспу, якому пані Олена віддала 32 роки. Коли колгосп розвалювався, місцеві забирали на паї грунт і техніку. Поламаного млина тоді ніхто не хотів.

Як розповіла тележурналістам ZIK власниця млина Олена Сенинець «Млин зіпсувався, він не працював десь років п’ять. І мій газда Денис Іванович зробив колесо, відремонтував його і я йому допомагала».

Головний обов’язок газди –  меліоративно-інженерно-технічне забезпечення роботи млина. Воду з потічка він скеровує на греблю, в лоток. Падаючи з висоти, вода приводить у рух вертикальне колесо-привід. Відповідно, обертається й вал, далі роблять своє одвічне діло жорна. Кожен весняний сезон мірошник відкриває однаковими словами. Мельник Денис Сенинець промовляє : «Ну, весно, весно. Айно. Щоб літом вода не висихалася, щоб багато нам мололося».

У радянські часи біля млина постійно товпилися люди з міхами збіжжя. Охочі змолоти зерно на борошно чи корм худобі записувалися у чергу на тиждень наперед. Одночасно тут діяла олійниця. Робочих рук не вистачало. Тоді 90-річний дідо-мірошник скликав на допомогу усю велику родину.

Нині місяцями колесо на приколі. Запускають його рідко, тоді, коли своє зерно або сусідське треба змолоти. У довколишніх селах послуговуються електричними млинами або своїми домашніми маленькими млинками. Щоправда, перед Великоднем клієнтів більшає, бо борошно з водяного млина благодатне, від самої природи.

Хоча зиску млин майже не дає, Сенинці не збираються його ні зупиняти, ні продавати. Мовляв, буде дітям, онукам, односельцям. Як історична пам’ятка.