Професія «Ужгородець»: листоноша Анна Янковська

«Йду на Проспект, далі переходжу на Белінського, до «базарчика», потім на Заньковецької. Роблю свого роду коло і повертаюсь до відділення», - розповідає про свій щоденний маршрут наступна героїня спецпроекту 0312.ua Анна Іванівна, листоноша із сорокарічним стажем.

Жінка набирає ходу, на плечі у неї бовтається сумочка, наповнена купою листів та посилок. «Сьогодні ми швидко впораємось. Можливо, навіть й за годину. Довго ходити не будемо, бо у мене потім ще багато роботи», - констатує 60-річна листоноша. «Повільно ходити я не вмію. Така у мене професія», - із посмішкою на обличчі говорить жінка. Долаючи звичний маршрут, пані Анна починає розповідати свою історію:

«Я народилась у 1955 році у селі Свалявка, що на Перечинщині. Тоді нелегкі часи були, тому дитинство у мене було також нелегким. Нас у матері було троє доньок. Росли без батька…Дитинство у мене асоціюється із колгоспом. Там проводили багато часу. Закінчила я вісім класів, після чого відразу почала працювати на пошті. Це був 1971 рік. Мені тоді якраз мало виповнитись 16 років».

- За моїми підрахунками Ви уже 44 роки працюєте листоношею.

- Листоношею я працюю 40 років, адже був період, коли їхали з чоловіком на заробітки. 4 роки працювала дояркою у Кривому Розі. Ця поїздка були вимушеною, тому що тут була маленька зарплата. Всього 96 рублів.

- А ким Ви мріяли стати у дитинстві?

- Знаєте, у часи мого дитинства дуже важко жилося, тому часу на мрії у мене не було. Я майже все дитинство провела у колгоспі.

 «Правоохоронці прийшли у відділення, аби знайти мене»

- Як проходить Ваш робочий день?

- Вранці я доїжджаю із Пацканьова в Ужгород. І так уже не один десяток років (усміхається – Авт.). О восьмій починаємо працювати. Нам привозять пошту, ми її сортуємо. Колись це робили сортувальники, тепер це робимо ми. Потім розношу пошту. Звісно, трохи більше роботи, але головне, що заробітну плату дають вчасно і премії. У нас декілька місяців тому керівництво змінилось, є зрушення у позитивну сторону.

- Чи траплялись із Вами якісь незвичайні випадки під час робочого дня?

- Звісно, бувало всяке. Але одну історію не забуду ніколи … Тут, на Кірова, жила пенсіонерка. Саменькою була. Я їй кожного місяця доставляла одні й ті самі листи, у яких її просто «розводили». Писали, що може виграти багато грошей. А деякі пенсіонери вірять у таке. Але мій обов’язок полягав у тому, що мусила їй це доставити. Через деякий час до мене звернувся її син і сказав: «Більше не носіть моїй мамі це». А що я могла? Це моя робота. Вона замовляла – я приносила. Якби це не робила, то бабуся могла зателефонувати у відділення пошти, і у мене були б проблеми. Ну я і продовжувала надалі носити жінці цю пошту.

Щоб домогтись «справедливості», син цієї пенсіонерки знайшов якихось журналістів, щоб вони написали про це у одній із газет. Добре, хоч моє прізвище не згадували. Потім справа дійшла до міліції. Правоохоронці прийшли у наше відділення, аби знайти мене. Я тоді якраз розносила пошту. Ми домовились про зустріч. Як виявилось, син тієї бабусі написав на мене скаргу. У свою чергу, міліція подумала, що я маю якісь гроші від того, що доставляю бабусі ті злощасні листи. Потім вони ще ходили за мною, намагались щось дізнатись та й все…Після цього випадку дуже неприємно було. Ти чемно виконуєш свою роботу, а ще й маєш проблеми з міліцією…Так само й сьогодні. Мені телефонує один чоловік. Він не може ходити, тому просить мене, щоб я йому принесла посилку додому. Ну що я можу зробити – така у мене робота…

«За 40 років я жодного разу не була на лікарняному»

- Ви розносите пошту за цим маршрутом уже не один рік. Чи впізнають Вас люди на цих вулицях?

- Тут мене знають усі (усміхається – Авт.). Особливо ті, яким ношу пенсію. Часто запрошують на каву, але не йду. Зараз уже здоров’я не те…У мене цукровий діабет, високий тиск. Вранці таблетки, ввечері таблетки…Тепер хіба зранку можу випити кофе.

- Не важко Вам у такому швидкому темпі працювати?

- Знаєте, я вже звикла так швидко ходити. Це професійне. Не хочу себе хвалити, але я роблю свою роботу набагато швидше навіть за молодих. А ті молоді, що приходять до нас працювати, хай їх Бог милує (зітхає – Авт.). Вони взагалі несерйозно ставляться до цієї роботи. Нещодавно до нас прийшла одна дівчина, поробила місяць і не витримала навантаження. Тут не важливо: чи дощ, чи сніг! Ти мусиш всю пошту рознести.

- Чи доводилось Вам працювати хворіючи?

- Навіть важко порахувати, скільки разів таке було. Була застудженою, але все одно виходила на роботу. За 40 років я жодного разу на лікарняному не була. Людей не можна залишати без пошти.

«Дратує те, що піднімаєшся на найвищий поверх будинку, а люди не відчиняють двері»

- Ви працюєте 40 років листоношею. Не помічаєте, що пошта відходить у минуле?

- Навпаки. Пошта буде завжди актуальною. Хоч технічний прогрес не зупиняється, але нашої роботи це не стосується.

- Багато ходите пішки?

- По-різному буває. Але вже звикла. Інколи, крім одного листа, який знаходиться у найвіддаленішій точці маршруту, нічого нема, але все одно мушу йти. Зараз розпочався трохи легший період, ніж зазвичай, адже завершився термін роздачі пенсій. Можна сказати, що зараз листоноші відпочивають, але насправді це не так (сміється – Авт.). Дуже часто дратує те, що багато ходиш, піднімаєшся на найвищий поверх будинку, бо маєш доставити рекомендований лист, а люди не відчиняють двері. От на пенсію люди зразу реагують!

- Чи бували у Вас конфлікти із людьми, яким розносите пошту?

- Я б не сказала, що було щось таке. Люди є різні, тому треба інколи підлаштовуватись, але не можу сказати, що з кимось конфліктувала.

- У Вас, певно, мають бути якісь винагороди за стільки років роботи…

- Це справді так. У мене вдома є купа грамот: за вислугу років, за хорошу роботу. Одного разу навіть жінка написала мені подяку. Потім приходили журналісти і писали про це. Це була газета «Ужгород». У мене навіть є цей випуск, зберегла собі на пам’ять.

- Ви коли-небудь відкривали лист?

- Ні, ні в якому разі! Такого не може бути. Це неприпустимо.

«Ми працювали разом листоношами. Так воно й пішло. Познайомилися, одружилися…»

- Чи листуються тепер люди?

- Так, інколи й таке буває. Нечасто, звісно. З Чехії листи приходять, з інших країн також. Це переважно люди старшого покоління. Тут, неподалік, живе жіночка, і їй частенько приходять конверти з Чехії. Коли я її спиталася про листування, вона сказала, що спілкується з цією людиною регулярно по телефону, але хоче відчувати запах листа, тримати його в руках.

- Як Ви познайомились із майбутнім чоловіком?

- Він також працював на пошті. Там, де і я. Ми працювали разом листоношами. Так воно й пішло. Познайомилися, одружилися…Нас об’єднала спільна професія.

- Чим Ви любите займатись у вільний час?

- Чесно кажучи, у мене й нема вільного часу як такого. Вихідний у мене тільки у неділю. Я весь тиждень працюю, а у неділю просто стараюсь добре відпочити. Коли була молодою, то мала бажання кудись йти. Тепер мені вистачає домашнього затишку.

- Часто даєте поради молодим?

- Ми з колегами часто даємо їм поради, але тут справа у самих людях. Вони в одне вухо запустять, в інше – випустять.

«Жінка вимагає, аби пенсію їй видавали лише двадцятигривневими купюрами»

- Могли подумати, що пов’яжете своє життя із цією справою?

- Я взагалі ні про що не думала. Ні про мрії, ні про те, ким стану. Я закінчила восьмий клас. Дізналась, що по селах їздять машини і набирають на роботу листонош. Мені ще тоді не було навіть шістнадцяти, коли стала листоношею. Ця справа мені так легко пішла, ніби я взагалі нічого не робила.

- Яким має бути листоноша?

- У першу чергу, треба бути спокійним, ніколи не кричати, мати хорошу фізичну підготовку. Знаєте, у мене були випадки, коли люди думали, що я кричу на них. А це у мене просто така манера розмовляти (сміється – Авт.). От у мене, наприклад, є жінка одна, якій я завжди приношу пенсію. А вона трохи…Ну розумієте. Її сусіди дивуються, як у мене виходить з нею спілкуватись. А справа ось у чому: вона вимагає, аби пенсію їй видавали лише двадцятигривневими купюрами. Якщо якось по-іншому, зразу влаштовує скандал. Каже: «Мені лиш тоті зелені». Тому я прошу на пошті, щоб мені давали більше «двадцяток».

- А чи є ще люди, у яких схожі дивні побажання?

- Та люди би взагалі хотіли, щоб життя інакшим було…

- Чи кусали Вас собаки під час роботи?

- От цей, що тут ходить (показує на пса, що ходить поряд – Авт.), майже завжди гавкає на мене. Одного разу вкусив. Добре, що нічого серйозного.

- Буває таке, що у людей нема поштової скриньки?

- Авжеж, буває. На Заньковецької 17, наприклад. Там 2 великі скриньки у під’їзді на стіні висіли, але згодом якимось чином зірвалися. Так стояло тиждень. Ніхто з мешканців дому навіть не поцікавився цим. Ще через тиждень хтось, напевно, ящик здав на металобрухт.

- Ніколи не думали про те, щоб покинути цю професію?

- Відверто кажучи, ні. Якби були такі думки, то навряд чи я б тут 40 років проробила. Чоловік тепер говорить, що, можливо, уже досить. Але поки ноги мене носять, то буду ходити. Ще й не виганяють мене поки (сміється – Авт.).

- За що Ви любите Ужгород?

- Напевно, за те, що тут легше жити, аніж у селі.

Всі частини спецтеми "Професія Ужгородець" читайте тут.