Ужгородський ліквідатор аварії на ЧАЕС: «Там можна було зійти з глузду»

Микола Васильович Горбей – капітан запасу. Це людина, яка на власні очі бачила чорнобильську трагедію. Пан Микола зі смутком в очах говорить про події, яким сьогодні виповнилось уже 30 років…

«Йдуть усі – йду і я»

"Народився я у 1963 році у Львівській області, село Яворів, - починає розмову Микола Васильович. – Закінчив 10 класів сільської школи. Потім було училище, після якого пішов в армію. Там, у Бердичеві, прослужив 2 роки. Був командиром відділення, старшиною. Згодом, у 1983 році, почав працювати в "органах". Після армії ще працював на заводі "Турбогаз", звідки мене вже взяли у міліцію. Тоді якраз був набір. 23 роки я віддав своїй Батьківщині. Навіть одного разу вбивцю спіймав "голими руками" - він і "сів" на 15 років".

- Як Ви потрапили у Чорнобиль?

- Нас із відділу кожного місяця відправляли туди у «відрядження». Мої хлопці, з якими не один пуд солі з’їли, мали їхати у Чорнобиль. Тоді я вирішив, що поїду разом з ними. Це було у 1987 році. Я там був 2 місяці. З початку листопада й до кінця грудня.

- У ті часи правду про ЧАЕС не розповідали до кінця…

- Тоді я вже знав, що там насправді твориться. У мене вже тоді донька народилася, жінка була вагітною, то я йподумав: «Йдуть усі – йду і я».

- Що входило у Ваші обов’язки на службі в Чорнобилі?

- Я охороняв об’єкти народного господарства.

- Не переймалися, що після поїздки до зони ураження можуть бути плачевні наслідки?

- Тоді якось про це надто сильно не задумувався. А наслідки уже тепер є…Різні «болячки». Раніше, коли був молодий, не думав про це.

«Не міг я покинути своїх хлопців…»

- Що Вам розповідали про Чорнобиль ті, які уже там були?

- Розповідали про неймовірну небезпеку, про величезну кількість полеглих від радіації. Ну а що мені залишалось? Не міг я покинути своїх хлопців…Нас, із Закарпаття, було семеро, і восьмий – лікар. Один чоловік, що із Чопу, на жаль, помер…Решта – живі, але у кожного якісь проблеми зі здоров’ям.

- Коли приїхали до пункту призначення, які були перші враження?

- Чесно кажучи, я звик до такої роботи, тому враження були нормальні. На перший погляд, там нічого страшного не було. А взагалі, там повна порожнеча, нікого навкруги не було. Перший місяць я патрулював за 600 метрів від реактора. Потім уже ходив спокійно біля самої АЕС.

 «Бачити порожніми дитячі каруселі – це взагалі важко»

 - Чи відчували на собі вплив радіації?

- Це було не тільки біля АЕС, а по всій зоні ураження. У горлі страшенно «перчило», дерло, хотілось пити. Більше ніяких відхилень не було. То уже тепер, коли здоров’я не молоде, відчувається. І те болить, й інше. У мене, наприклад, після того, як повернувся з Чорнобиля, відразу цукровий діабет почався. Це, зазвичай, спадкова хвороба, але у мене з рідних ніхто ним не хворів.

- Багато смертей бачили?

- Я б не сказав, що багато. Більше пригнічувало те, що люди покидали свої домівки. Бачити порожніми дитячі каруселі – це взагалі важко. Вітер їх коливає, ніби там діти катаються, а насправді порожньо…Люди працювали все життя, а залишилися ні з чим. Усе позалишали. Було багато мародерів, які там день і ніч лазили. Одного разу ми зловили чоловіка, який вдерся в одну із домівок. Виявилось, що це секретар комсомольської організації у Прип’яті. Каже: «Мені нічого не треба, окрім фото своїх близьких». Ми з хлопцями порадились, адже це було проти правил. Вирішили допомогти бідоласі. Я з ним пішов до його дому, а там пусто…Нічого не було. Все порозкрадали. Ми постійно когось ловили.

- Кажуть, що багато старожилів, які жили поблизу зони ураження, не хотіли покидати свої домівки…

- Та ну, Ви що...Там жодної живої душі не було. Навіть наше поселення було за 65 кілометрів. Кожного дня ми вставали рано-вранці і їхали туди на автобусі.

- Чи контактували Ви якось з близькими?

- Мобільних телефонів тоді не було, але ми хитрували, як тільки уміли. Знайшли декілька «виходів» на міжміські дзвінки і розмовляли. Завжди заспокоював своїх і все.

 «Там можна було зійти з глузду»

Ужгородський ліквідатор аварії на ЧАЕС: «Там можна було зійти з глузду» (фото) - фото 4

 - Не жалієте про те, що пішли у Чорнобиль?

- Звісно, що ні. У нас була дуже хороша компанія. Із усіх куточків країни були хлопці. Ми дуже здружились. На жаль, багато з них померли…

- Як Ви проводили там вільний час?

- Телевізорів у нас не було. Лише з часом вдалось радіо налаштувати. Будували собі житло, шпалери клеїли. Тоді платили 4 оклади, забезпечували повноцінним харчуванням.

- Що Ви відчували, коли бачили спустошену територію?

- Якби не хлопці, то, напевно, там можна було зійти з глузду. Там самотність відчувається дуже гостро.

- Чи не було у Вас бажання поїхати у Чорнобиль відразу, коли сталась аварія?

- Були такі думки, але на той час я був на заробітках у Москві. Тоді про ЧАЕС старались не говорити, але я все знав. Як тільки ми з дружиною приїхали у Москву, нас перевірили на рівень радіації. До мене доходили історії, що хлопці їхали туди, і хтось через декілька днів помирав. Хтось – інвалідом став. Ті, що їхали туди відразу, уже не могли повноцінно жити. Мого товариша із Великих Лаз паралізувало. Він так пролежав декілька місяців і помер. Нема уже тих хлопців, які першими їхали. Їм, звісно, дуже добре платили, землі давали, квартири. Лише жаль, що нікому було у тих квартирах жити…

 «Упевнений, цей досвід коштував мені декількох років життя»

 - Коли Ви приїхали туди, яким був рівень радіації?

- Звісно, радіаційний фон був меншим. Але це не означає, що там було безпечно. Ми дотримувались інструктажу. Машини щодня поливали все водою. Проте, збрешу, якщо скажу, що у мене хороше здоров’я. Упевнений, цей досвід коштував мені декількох років життя. На жаль, нема у мене з собою фотографію чорнобильського лісу. Він був дуже красивим, пишним. І буквально за декілька днів він повністю висох. А, знаєте, що цікаво? Залишились повністю неушкодженими лише три сосни. На них, за часів війни, партизани вішали німців і навпаки.

- Говорять, що тваринний світ Чорнобиля зазнав багатьох мутацій. Чи справді це так?

- Це чиста правда. Там було багато собак, які за розмірами були величезними. Так само була велика кількість величезних риб. Суниці, яблука були набагато більші, ніж зазвичай ми звикли їх бачити. Звісно, ми їх не чіпали, адже боялись ризикувати уже й так підкошеним здоров’ям.

- Чи важко було Вам повернутись у буденне життя?

- Чесно кажучи, важко відповісти…Було би здоров’я, а решта…

 «Деякі чоловіки, коли приїжджали, не помирали, а просто довго мучились…»

 - Як сильно постраждало Ваше здоров’я?

- Як я уже говорив, у мене цукровий діабет, подагра, завждивисокий тиск. Впевнений, що воно все пов’язано із Чорнобилем. Зір також у мене поганий. Назбиралось усього докупи.

- Держава піклується про ветеранів ЧАЕС?

- Зараз, наприклад, маємо пролежати 21 день у лікарні. Все за державні кошти. Дають безкоштовні ліки. У радянські часи у нас була надбавка до пенсії 150 рублів. Це були хороші гроші. Тепер – 200 гривень. Самі розумієте, що на таку суму сильно не розійдешся. Стільки людей повмирало…

- Скільки ліквідаторів залишилось на Закарпатті?

- Здається, 35. Дуже багато повмирало. Із тих, що я з ними їхав, залишилось семеро закарпатців із восьми, а було нас 16. Зі мною у Чорнобилі був чоловік, Кадиров у нього прізвище. Тепер без нирки ходить, має першу групу інвалідності. Деякі чоловіки, коли приїжджали, не помирали, а просто довго мучились…

- Чи підтримуєте зв’язок із товаришами по Чорнобилю?

- Звісно. Ми стараємось регулярно спілкуватись. Навіть із тими, що з Донеччини та Луганщини. У нас був дуже хороший колектив. Жаль, що багато з хлопців уже на тому світі.

Після закінчення розмови пан Микола дістає із пакету свої нагороди: деякі за вислугу років та за Чорнобиль. Але найбільш дорога серцю чоловіка брошура під назвою «Прип’ять», у якій товариші Миколи Васильовича розписувались на згадку. На жаль, багатьох уже немає серед живих…