• Головна
  • Професія «Ужгородець»: Вартовий Іван Шпонтак
Спецтема
17:00, 1 квітня 2016 р.

Професія «Ужгородець»: Вартовий Іван Шпонтак

Спецтема

Дядя Ваня – невід’ємна частина маленького світу під назвою «Гірчичне зерно». Його середньовічна форма та густа сива борода створюють атмосферу минулих сторіч у найвідомішому провулку Ужгорода. Цей чоловік дбає про туристів, наводить порядок у себе на господарстві і мріє через 15 років побачити тих діточок, яким дарував цукерки у «Гірчичному зерні».

IMG_0084

«Народився я у селі Зняцево, Мукачівського району, - починає розмову Іван Шпонтак. – За сучасними мірками у нас була багатодітна сім’я: старші сестра й брат і я – найменший. Дитинство у мене проходило, як і в решти простих дітей 50 років тому. Найбільше я полюбляв грати футбол – це було для мене справжнє задоволення. Також любив плавати. Пам’ятаю, коли у школі були канікули, батьки відправляли мене з братом і сестрою пасти корів – тоді ми, як то кажуть, по-справжньому «відривались».  Ніхто не обмежував нас.

- Ким працювали Ваші батьки?

- Мій тато був бригадиром у колгоспі, а мати – спадкова доярка. У нас була проста робоча сім’я.

- Які стосунки у Вас з братом і сестрою?

- У дитинстві ми практично весь час проводили разом. Ми завжди були одним цілим. Тепер можливості постійно спілкуватись у нас немає, однак, коли такий шанс є, використовуємо його сповна. Я відчуваю їхню любов кожного дня.

- Про що Ви мріяли, коли були дитиною?

- Мріяв бути і юристом, і міліціонером, але доля розпорядилась зовсім по-іншому. Одного разу я сів за кермо машини, і мене це дуже захопило. Відразу ж, коли з’явилася можливість, я отримав водійське посвідчення.

- Могли коли-небудь подумати, що станете символом «Гірчичного зерна»?

- Знаєте, коли Василь Петрович (власник провулку – прим. ред.) мені запропонував цю роботу…Для мене це було так, неначе малій дитині, яка давно не їла цукерки, дали цілу плитку шоколаду.

- Де Ви здобували освіту?

- Спочатку я навчався у сільській школі у своєму селі. Потім були курси водіїв, армія. Коли повернувся, працював 3 місяці офіціантом, але ця професія була мені не до душі. Згодом мені запропонували роботу бурового майстра, і я подався на курси бурових майстрів у Нікополі.

- Розкажіть про службу в армії.

- Я проходив службу в Угорщині, під Будапештом. Це були авіаційні війська. Там я робив модератором РЛС.

- А вмієте керувати літаком?

- На жаль, ні. Ми тільки керували повітряним простором.

- Що Вам найбільше запамяталось за період служби?

- Був один випадок, який є свідченням того, що колись про армію дбали. Одного разу ми залишились без обіду. До нас у гості прийшов замполіт. Він запитав у нас, чи ми їли, на що отримав негативну відповідь. Тоді отримали на горіхи й командир роти, і солдати, які мали принести їжу.

- Який у Вас найяскравіший спогад із дитинства?

IMG_0078

- Був такий один. Це було у 1968 році, коли у Чехословаччині були заворушення. Мого батька мали забрати на війну, і я молився Богу, щоб він повернувся живим.

- Коли Ви вперше потрапили в Ужгород?

- Вперше це було у 1979 році. З того часу я кілька разів переїжджав у Мукачево, однак сюди мене тягне.

- Чи була у Вас «справа для душі»?

- Ну звісно ж. Це фотографія. Я обожнював фотографувати людей, які мене чимось зачепили, тварин…От у Фейсбуці є інтерактивна анкета: «Якою має бути ваша професія?» Мені випала професія фотографа.

- Розкажіть про Вашу сімю.

- Хвала Богу, у мене багатодітна сім’я. Я – батько п’ятьох дітей: чотирьох дівчат і одного хлопчика. Старша дочка уже вийшла заміж і народила мені трьох прекрасних внуків. Зараз ми проживаємо у с. Руські Комарівці: я, жінка і четверо дітей.

- Чи не відчуваєте дискомфорту, коли багато людей у домі?

- Звичайно, що ні. Це ж діти. Головне, що є робота, якийсь дохід. Нам так добре.

- Як Ви познайомились зі своєю жінкою?

- Ми познайомились на весіллі друга. Він мені сказав: «Царю, там буде одна дівчинка нова із Руських Комарівців…» Мене це заінтригувало. Я прийшов, подивився на неї. І знаєте, що? Сподобалась! У неї такі густі брови шикарні... Я її називав Литовкою, адже колись я був у Литві, і мав там дівчину схожа на мою жінку. Я вдячний небесам, що вона стала моєї жінкою. А стосовно Царя: мене, коли був молодим, називали так.

- Кажуть, що з роками у подружжя зникає пристрасть. Чи це справді так?

- У нас не ідеальна сім’я. Буває, виникають конфлікти, однак ми з жінкою стараємось їх вирішувати відразу, адже любимо одне одного.

- Що входить у Ваші обовязки як вартового цього провулку?

- У першу чергу, я маю бути обличчям цього провулку. Я завжди маю бути охайним, підтримувати чистоту. І, безумовно, маю допомагати людям знайти якийсь об’єкт у місті чи провулку.

- Яке місце у Вашому житті посідає «Гірчичне зерно»?

IMG_0139

- Це мій другий дім. Я йду з дому у провулок і навпаки, немов йду з кімнати в кімнату. Мені тут подобається все: люди, які тут працюють, його керівництво. Мені тут ні разу, ні в чому не відмовляли. Нещодавно я втрапив у лікарню, і до мене приходили працівники провулку. Моя жінка аж здивувалась, а я сказав, що це моя друга сім’я. Піклування одне про одного – наш пріоритет. Тут особлива аура. Неодноразово я чув від людей, які сюди приходять, що у них покращується настрій.

- Чи ночували Ви коли-небудь у провулку? Яке «Гірчичне зерно» уночі?

- Таке буває нечасто. Можливо, два рази за весь час. Ночував тут, коли ще не було воріт, і зараз у нас відкривається новий заклад, тому потрібно було ще раз тут ночувати. Знаєте, я більше люблю провулок вдень, коли тут є люди. Він живий, динамічний. А вночі цього нема, тут порожньо.

- Як довго Ви тут працюєте?

- Ще з самого «народження», коли тільки зводили фундамент провулку. Це було у 2009 році. Я відразу знайшов спільну мову з власником, і він вирішив довірити мені цю відповідальну роботу. 

- Як Ви можете описати себе?

- У дитинстві у мене був «буйний» характер, тому що я був найменшим у класі, найменшим у сім’ї. Звісно, мене ніхто не ображав, проте це мене непокоїло. Завжди себе запитував: «Чому я такий маленький?»А зараз я розумію: головне – не зовнішність, а те, що всередині, що робить людину людиною.

- Чи є у Вас негативні сторони характеру?

- Не буває ідеальних людей. У мене була негативна риса до 1982 року, коли я перестав пити горілку. Просто на тверезу голову людина може приймати адекватні рішення.

- Розкажіть про свій костюм. Що він означає для Вас?

- Я прочитав, що такий самий наряд був у останнього кайзера Німеччини. В інтернеті пишуть, що цей правитель хоч і не вражав фізичними можливостями, однак умів навести порядок. Цей костюм - довіра до мене з боку провулку, у першу чергу.

- Чим любите займатись у позаробочий час?

- У позаробочий час я люблю сидіти у Фейсбуці, переписуватися з друзями. Звичайно, слідкую за новинами в  Україні, у світі. Приділяю час своїй великій сім’ї. У мене зараз наймолодша дочка Анічка піде у перший клас. Її тепер усе навколо цікавить: те їй розкажи, те їй покажи. Завжди просить, щоб я її взяв з собою у «Гірчичне зерно».

- Якою була реакція ваших дітей, коли вони побачили Вас у формі?

- «А що це таке?» - запитувались малі. Я відповів, що це мій новий імідж, стиль мого життя.

- Як жінка ставиться до Вашої роботи?

- Ну, знаєте, як більшість жінок. «Можна би було й десь більшу зарплату знайти», - говорила вона. Але після того випадку, коли я потрапив у лікарню, вона помітила, що на роботі я живу, як у сім’ї.

- Як «працюєте» з туристами?

- У першу чергу, я виявляю гостинність, яка властива чи не кожному ужгородцю. Також, коли зі мною хочуть сфотографуватися, даю невеличкий подарунок. Це буклетик про «Гірчичне зерно» і насіння гірчиці. Прощаючись з туристами, завжди говорю: «Це вам презент від нашого провулку. Йдіть і розсійте ці зерна добра по всій Україні, щоб ми жили у мирі у дружбі».

Професія «Ужгородець»: Вартовий Іван Шпонтак, фото-1

- Як часто з Вами роблять селфі?

- Достатньо часто. Я нормально до цього ставлюсь і ніколи не відмовляю. До речі, це все безкоштовно! (сміється – прим. ред.)

- Не відчуваєте себе актором, коли одягаєте свій костюм?

- Я не актор, я живу цим провулком. Не граю якусь роль, це частина мого життя.

- Де Ви бачите себе через 15 років?

- Знаєте, поки ноги мене носять у цей провулок, я б хотів тут робити.

- За що Ви любите Ужгород?

- Люблю за те, що хоч маленькими кроками, але він прагне йти до Європи.

Усі частини спецтеми Професія "Ужгородець" читайте тут.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Дядя Ваня #вартовий #Гірчичне зерно #Ужгород
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
live comments feed...