Рядова Закарпатської поліції: "Жінкам у поліції легше - до них менше агресії від правопорушників"

Наша нинішня гостя аж ніяк не вписується у  відомий стереотип про те, що в новій патрульній поліції служить «дітвора, котра ні в чому не розуміється». Ця розумна й успішна жінка, економіст за фахом, прийшла в поліцію свідомо. І не після школи, а з керівної посади в солідній державній структурі. Знайомтеся – 33-річна рядова поліції Вікторія Копинець.

- Як ви потрапили в патрульну поліцію? Яке у вас звання?

 - Наразі я рядова, але прагну зробити в поліції успішну кар’єру… Я ще після школи хотіла йти вчитись в інститут міліції, та батьки були проти. Здобувши  економічну освіту в торговельно-економічному університеті в Києві, я працювала дотепер начальником відділу з обслуговування громадян Пенсійного фонду Закарпаття. Коли почалась війна на сході, мені було прикро, що нічим не можу допомогти своїй державі. На роботі ми зайнялись волонтерством – збирали гроші, речі для наших солдатів. Справа в тому, що один мій колега по роботі в Пенсійному фонді сам рік добровольцем воював на сході. Він нам телефонував звідти, казав, чого їм не вистачає, і ми збирали на це гроші, потрібні речі висилали. Але я і сама хотіла служити. 

 Побачивши, як працює нова патрульна поліція в Києві, вирішила й собі спробувати, коли буде набір в Ужгороді і якщо я пройду за віком. І от цей день настав. Приймальна комісія працювала на другому поверсі Закарпатської ОДА, а я – на п’ятому, де розміщений Пенсійний фонд області. Однак сама ніяк не відважувалася віднести туди документи… Мене ледь не за руку привела туди моя старша подруга по роботі. У мене аж руки трусилися, коли я писала заяву. Далі були етапи відбору, і так я опинилася в поліції.

 -А рідні як сприйняли?

 - Коли я сказала вдома, що хочу йти в поліцію, то молодший брат мене підтримав. Татові я навіть не казала, бо знала, що він буде проти. Мама казала, аби я пробувала, раз мені цікаво, хоча й була переконана, що я не пройду. Та брат відразу сказав: «Мамо, вона така, що пройде!». До речі, брат і сам хоче в поліцію і каже, що якщо набиратимуть в Тячеві, то він обов’язково піде.

- Розчарування ще нема у вас, як у багатьох, що то «не та поліція», про яку всі мріяли?

 - Мені не 20 років, тому я розумію, що розчарування з часом прийде. Прийде рутина, котра затягує. Можна сказати, що вона вже нас затягнула. Втома вже відчувається. Та сподіваюсь, що справжнього розчарування в мене не буде. Ми настільки завантажені роботою, що не маємо часу нудьгувати й думати про те, що не слід. Якщо сама собі не придумаєш роботи, то керівництво точно не дасть розслабитися. Окрім роботи, в нас постійні заняття, навчання, тренінги, лекції…

 - Зарплату дали вам, як обіцяли?

 -Так, із матеріальним забезпеченням усе добре. Спортзал нам забезпечили, басейн.

 - Чим тепер займаєтесь?

 - Спершу я три тижні патрулювала в м.Мукачеві, а тепер перейшла в службу моніторингу. Це щось на зразок відділу внутрішньої безпеки.  Розглядаємо скарги, звернення громадян. До речі, хочу сказати, що подяк на свою роботу від закарпатців маємо вдвічі більше, ніж скарг.

Рядова Закарпатської поліції:

 - З якими труднощами ви зіткнулися в поліції?

 - На перші патрулювання, звісно, було хвилювання, що не впораєшся. Я вийшла на патрулювання в Мукачеві в першу ж добу, як запрацювала у нас нова поліція. А тут на в’їзді в місто, на першому повороті з моста на Росвигово - ДТП! Дві машини зіткнулися. Постраждалих не було. Ми почали розкладати шашки. Потім під’їхала друга машина, яка обслуговувала цю територію, а ще й колишні ДАІвці. Разом ми все оформили. У перший тиждень було важко звикнути до бронежилетів. Вони ж кілограмів 8 важать! Мені батьки відразу сказали, що поліція – це робота не не для жінки. Та мені подобається.

- Скільки у вас в поліції дівчат, і чи є «жіночі» екіпажі?

 - З 250 патрульних у нас 48 жінок. Ми хотіли, аби в нас був окремий  жіночий  екіпаж, та начальство не дозволило. Я була в екіпажі з двома хлопцями. Мені здається, що жінкам у патрульній поліції легше працювати, ніж чоловікам.

 - Чому?

 - Негативного ставлення, агресії з боку правопорушників до жінки менше, як до чоловіків. Коли до водія-порушника підходить жінка-патрульний, чоловік відразу починає посміхатися і визнає вину… Принаймні, до мене агресії не проявляли, а всі напружені моменти ми старались згладжувати посмішкою. Пригадую, коли спіймали п’яного за кермом, то він написав просто в протоколі: «Молодці! Уважуха!»…

- А коли жінка за кермом порушує, то хто кому має усміхатися?..

 - Знаєте, у мене в Мукачеві був випадок, коли жінка допустила грубе порушення ПДР – поставила машину під знак і пішла собі. А рух був односторонній, і її авто створювало проблему. Водія треба було штрафувати. Так коли я побачила, що вона вагітна, на 8-му місяці… Нас учили, що найперше ми маємо бути ввічливими й толерантними з людьми.

 - Як вважаєте, нова поліція справдила покладені на неї суспільством сподівання?

 - Я думаю, що поліція прижилася в суспільстві, і вона стовідсотково потрібна. Суджу по собі. Коли приходжу на роботу, то бачу лише позитивні емоції в колег. Бачу, як горять у них очі. Звісно, є й негатив, в тому числі й з нашого боку. Я бачу ці моменти, бо аналізую скарги людей. Ми не ідеальні, нам багато чому ще треба навчитися. Думаю, щонайменше рік практики потрібен. Але ми на правильному шляху. Якщо є бажання працювати й змінювати суспільство, то й люди нас підтримають. А бажання в нас величезне!

- Ентузіазм закарпатських поліцейських відзначив і ветеран канадської поліції Норм Гамон, який був нещодавно в Ужгороді.

 - Справді, він вдало підмітив, що в наших хлопців і дівчат на службі очі світяться…

 - А які ваші дії, коли порушують ПДР ваші знайомі? «Відмазуєте» їх?

 - Ні, таких випадків у мене не траплялося. Та я відразу всіх знайомих попередила, аби мені не телефонували, якщо попадуться. Навіть якщо я сама зупиню знайомого, а він порушив, то в нас із цим строго!

 - До речі, дехто вважає, що «відмазувати» й «рішати питання» нових поліцейських навчать «старі» міліціонери з ДАІ та ППС, яких у вас чотири десятки. Не грішать?..

 - За отих три місяці такого поки не траплялося. Негативу від них я не бачу. Як і ми, вони щиро хочуть працювати по-новому. Принаймні ті, кого я знаю. А ті, кому тут не місце, в нас довго не затримаються. З часом самі підуть.

 - Окрім роботи, хобі якесь маєте?

 - Я в’яжу й вишиваю. Ніхто мене цьому не вчив, сама навчилася. Мама каже, що то гени, бо бабуся моя була майстриня. Я колись мамі зробила подарунок на 8 Березня – серветки на всі хатні меблі… Маю загалом вже зо дві сотні робіт. Літній одяг у мене практично весь в’язаний гачком, купую дуже мало. Можу штори в'язати. Навіть пальто можу, хоча й не бралася поки. Мамі дуже гарну вишиванку вишила, вона їй подобається. Тепер ще хочу вишити батькові й брату. Друзям і знайомим дарую свої роботи.

  - Чим ще займаєтесь у вільну хвильку?

 - Квіти дуже люблю, і вони мене теж… На кухні люблю господарити, випікати. Коли додому на Тячівщину приїжджаю, торти випікаю. Хочу навчитися вишивати бісером. Подруга вміє, мрію від неї навчитися. Мені взагалі цікаво чомусь новому вчитися.

- О, то ви ідеальна газдиня?!

-(Сміється). Можна і так сказати…