На Закарпатті живе чоловік, який вмирав 68 разів

 

Про це розповідає Вісник & Ко

За Великодню суботу – 15 зупинок серця 

Нас зустрічає привітний 63-річний Юрій Петрович Федака. Коли розмовляє, відчувається, що знесилений від ліків та багатолітньої боротьби за життя. Адже у самому розквіті сил, коли мав 44 роки, раптом занедужав. Як зараз пам’ятає, в суботу, 8 березня 1996 року, поїхав у ліс по дрова, піднімав досить важкі колоди.

На щастя, черговий лікар своєчасно надав необхідну допомогу. А далі Юрій Петрович уже… звик вмирати. Бо протягом двох тижнів, коли лежав у лікарні, пережив 68 зупинок серця! Пригадує, що лише у Великодню суботу їх було 15. Запускали серце дефібрилятором, після чого дуже боліли груди. Поскаржився медсестрі, а вона на це йому відповіла: «Дядя Юра, подивіться на ніжні ручки нашого шефа». 

– А завідуючий кардіореанімацією Олександр Сабінін такий крепкий, високий, що в ці двері не увійде, він так ударяв, що серце запускалося, – сміється Юрій Петрович. – Ті приступи медики списують на перевантаження та нервову роботу. Бо водій не має вихідного чи свята, ні дня, ні ночі. А скільки разів на страшні виклики їздив, що не хочеться й згадувати... Відпрацював 29 років у міліції. Спочатку звідти виділяли допомогу, потім забулося, – махнув рукою. 

Що цікаво, коли Юрій Петрович уперше мало не помер, того дня, 2 квітня, у нього народилась онучка.

У видінні бачив тунель і квіти 

Коли медики підібрали відповідні ліки, зупинки серця скоротилися – за добу стало вже дві. 

– У руках у мене завжди була кнопка виклику, – згадує Юрій Петрович. – Натискав, коли відчував, що матиму приступ. Як знав? Мені з потилиці гарячий струмінь піднімався, потім хлопок – і все, я відключався.

– Про це мене теж питали лікарі, бо випадку зі стількома зупинками серця вони не мали, – посміхається чоловік. – Виходив з темного тунелю на світлу галявину, кругом зелена трава і білі квіти, нікого не зустрічав. Потім, скільки б не зупинялося серце, більше ні разу нічого не бачив, мабуть, тому, що мене швидко повертали до життя. Я жартував з лікарями: заскоро збудили, то не було видіння. 

– Родині не снилися пророчі сни? Ніщо не попереджало про біду?

– Ні, – заперечливо хитає головою. – Три рідні брати мого батька померли від інфаркту, але в похилому віці. Тільки батько на серце не хворів. За місяць до мене дядько лежав на тій самій койці в реанімації, що й я. Він мав такий же інфаркт. Я його ще провідував.

Після лікування Юрію Петровичу групу інвалідності не призначили. Три роки після того він ще працював, але не водієм, а черговим на посту у відділенні обласної міліції. З 1999-го на пенсії, згодом трудився десять років охоронцем у ліцеї в Ужгороді. Тепер разом з дружиною та заміжньою дочкою живуть у селі Кальник у батьківській хаті. 

Дякувати Богу, після лікарні, а минуло майже двадцять літ, зупинок серця не було. Відчував подібні симптоми, але відразу допомагали вдало підібрані пігулки. Щоб далі жити, двічі на рік лягає у лікарню, постійно приймає препарати, яких на місяць потрібно купити щонайменше на вісімсот гривень, а пенсії заробив усього 1300. Якби не підтримка дітей, не знає, як виживав би.

– Маю тепер другу біду, – каже Юрій Петрович, – пішла подагра, від таблеток посадив печінку: у квітні випустили 19 літрів рідини. Спробував сам собі зменшити дозу чи відмінити ліки, але відразу дається взнаки. То мушу й далі їх приймати. Стараюсь дотримуватися порядку. Буває, що вип’ю трошки, коли яке весілля чи день народження, – сміється. – Життя продовжується…