«Зараження нереально уникнути» - ужгородка, яка працює в Італії медсестрою, розповіла, як поборола коронавірус

– Перші симптоми хвороби я відчула 8 березня. Була сильна слабкість у тілі, наступного дня температура 38,3. Попередила на роботі, але сказали виходити. Вже у відділенні (при вході і виході нам міряють температуру) при реєстрації мала 38,7. Мене відразу відправили у відділення швидкої допомоги і прокапали.

– Нам не роблять аналіз, це не обговорюється навіть. У реанімації всі перехворіють, це очевидно, нас попередили і ми свідомі того. Пробу беруть, коли є підозра.

– Може бути застуда, але ми вже три тижні до цього працювали з хворими COVID-19. Ми з першого дня знали, що це неминучий процес, бо ми на такій роботі. Немає куди діватися. Звісно, вживали заходів убезпечення, одягали захисні скафандри, шапки, маски. Та зараження нереально уникнути. Просто невідомо, коли і кого з нас у лікарні це застане, залежно від імунної системи кожного.

– Мені збивали температуру і прокапали потужну дозу антибіотиків. День мене тримали у лікарні і ввечері сказали йти додому лікуватися, бо тоді вже місць у лікарні не було, хворі лежали у коридорах. Тим паче, якщо у мене не було важких проблем з диханням, бажано в такому стані лікуватися вдома, мені не потрібні були апарати для підтримки дихання.

– Щоб збити температуру, кожні шість годин п’ю парацетамол, і виписали антибіотик на 10 днів. Вже не маю температури, я почуваюся краще. Перший раз вийшла на вулицю 19 березня, щоб купити продукти і ліки для чоловіка. Він уже тиждень лежить з температурою 38,7, і не можемо збити. У нього також вірус.

– Ні. А це очевидно, якщо у мене був вірус, значить і він заразився, я з першого дня всіх попередила в родині. Молодший 19-річний син також удома з нижчою температурою. Якщо молодший із сильнішою імунною системою, легше переносиш вірус, старшій людині автоматично складніше переносить хворобу. Мій 48-літній чоловік ніколи не хворів особливо, а нині зліг зовсім – і для нього це майже трагедія.

– Спочатку ніхто особливо не брав до уваги поради китайських лікарів. Ми бачили на картинках, думали, що рано чи пізно воно дійде до нас, але повного усвідомлення небезпеки не було. Ніхто не був готовий до такої надзвичайної ситуації. Ми й не знали, як правильно поводитися з такими хворими. Щодня з дирекції нам повідомляли нові вказівки щодо нашої поведінки та одягу. Перші дні ми були без окулярів, без масок та інших захисних аксесуарів, потім сказали обов’язково захищати очі, обличчя, голову і шию.

– Так, тут всього було достатньо. Увесь цей одяг для лікарів раніше використовувася лише в операційній. Матеріалів вистачало спочатку. Та це не було розраховано на велику кількість пацієнтів, які згодом почали надходити. Десь в середині лютого до нас потрапив перший хворий, потім поступово більшало пацієнтів.

Бум почався 3 березня. Тієї ночі я була на зміні, коли повернулася додому, я вперше плакала, відколи вже 8 років працюю в реанімації. У мене і тепер сльози на очах. Таке було враження, що тут щось страшне вибухнуло. Кожні 10 хвилин розривався телефон: кудись бігти і когось підмикати до апарату штучного дихання, когось рятувати. Ми не встигали по всіх переповнених відділеннях приділяти увагу хворим. Це дуже швидко все було. Перші дні чули, що троє хворих у лікарні, другого дня їх було вже 30, тертій день – 60. Ми вже бралися за голови, не знали, як давати раду.

3 березня жахлива ніч була, не знаю, чим це пояснити. Коли закінчили зміну, ми між собою (персонал) не могли говорити. Просто тупо дивилися один на одного. Жахлива ніч у моєму житті. Ми не встигали підмикати людей до апаратів, яких уже не вистачало, не знали, що робити з людьми, які задихалися на очах. Можна за допомогою «груші» тимчасово вручну качати кисень, але ж потім треба пацієнта підмикати до апарату, а вільного немає. Згодом ми розділили інфікованих та неінфікованих пацієнтів. Медичну апаратуру не можна було переносити, тому ми переміщували хворих з одного поверху на інший.

– Жахлива. Немає полегшення. Кількість хворих більшає. Кожних 10-15 хвилин прибувають швидкі з важко хворими. Ще раніше у відділенні швидкої люди чекали на обстеження, а лікарі виходять до знервованих людей і кажуть: зрозумійте, ми не маємо можливості приймати нових пацієнтів. Потім вже і не було вільних місць для підмикання кисневих апаратів. Клали в ліжко пацієнту балон з киснем, і старших людей лишали у коридорі, вже скільки протягне…. На жаль.

– Я звикла до роботи в операційній, де є випадки з відкритими грудними клітинами або черевною порожниною. Це на мене не справляло враження, я переносила нормально. Але, щоб мене змусити заплакати… Мене вражали очі пацієнтів, які задихалися, які потребували порятунку, а ти не встигаєш їм допомогти. Такого ніколи не було навіть за екстремальних випадків у реанімації.

– Так, відсотків 70 – це люди похилого віку. Вони дуже вразливі. У багатьох ниркова недостатність чи інші патології серця або печінки. Вони фізично не витягують, дуже слабка імунна система. Ось мій чоловік ще й не такий старий, 48 років, і вже сьомий день не можна збити температуру, постійно на контакті з лікарем. У лікарню не беруть, поки не задихаєшся.

– Вони зобовязані приймати всіх, оператори швидкої вдома питають, чи хочеш їхати до лікарні. Якщо лікар оцінює стан пацієнта важким і це літній вік, його тупо підмикають до апарату, але… скільки він протягне. Люди вмирають як мухи, перепрошую. На лікарню за день по 30–40 мертвих. У нас в Берґамо чотири лікарні. Особливо вчора (19 березня) – 475 мертвих у місті. Колона військових машин вивозить ховати тіла до інших міст, бо у нас немає місця на цвинтарях і не встигають спалювати.

– Моє особисте пояснення таке, хоча точної причини наразі ніхто не скаже. Ломбардія – промислово активний регіон, тут живуть заможні люди, багато подорожують у відпустках, і по роботі, і тому так швидко цей вірус потрапив сюди і стрімко поширився. А самі люди, на жаль, спочатку не сприймали це все серйозно, як ось нині і в Україні. Бачу у соціальних мережах народ в Україні ходить на шашлики, автобуси повні, базари людні.

– Це також. Нас попереджали в лікарні, що має прийти пандемія і не зможемо впоратися. Ми розуміли потроху, але думали, ну, якось вже буде. За пару днів звикаєш, мусиш ставити «стіну» перед собою, щоб триматися.

– Почекайте, у Німеччині ще все попереду. Ще є важливе питання дисципліни. Коли сказали сидіти вдома, а люди не слухають. Вірус переноситься миттєво також через руки. Я вчора була у магазині, так, запускали по черзі, але заходили покупці і в масках, і без масок. Зайшли троє осіб і один з них розкашлявся над овочами – мене током пройняло. Я розкричалася – і повиганяли з магазину людей без масок.

– Маска є необхідною для всіх, обов’зково. Я вам розповіла приклад з магазину, ти не знаєш, де ти кашлянеш, чи хтось чихне випадково біля тебе. Вірусні мікроби важкі, вони падають на землю, але можуть впасти на одяг, на сумку. Через дефіцит масок не слід панікувати. Робіть їх самі з тканини, вирізайте дірки для вух і носіть, коли виходите. Це не захистить вас від коронавірусу, але захистить від інших бактерій, які зможуть ускладнити проблеми із здоров’ям у разі нової хвороби. Людям, на жаль, не пояснюють, як правильно носити маску. Її не слід чіпати руками біля носа і рота, якщо слід поправити, то беручи біля вух.

– Ми дійсно у непростій ситуації, медики роблять дуже багато, чимало колег інфікованих і є померлі. Я не відчуваю героїзму. У середу виходжу на роботу і чітко розумію, що знову лізу у пекло. Мене, однак, тягне на роботу, я не можу втікати, як щур із судна.