Понад 1500 км, 20 днів і 10 областей – таку мандрівку здійснили четверо велотуристів з Луганщини. Виїхавши 24 червня з міста Сватове, що на півночі Луганської області, велосипедисти приїхали до Ужгорода у суботу, 13 липня.
Веломандрівники з Луганщини подолали понад 1500 кілометрів і доїхали до Ужгорода (ЕКСКЛЮЗИВ, ФОТО)
12:34, 15 липня 2019 р.
Суспільство «На старті за картою планувалося подолати 1490 кілометрів, але вже у процесі наш маршрут корегувався, і на фініші назбиралося понад 1500. Ми намагалися уникати трас і автомагістралей, шлях долали маленькими містечками і селищами. Так цікавіше», – розповів ініціатор подорожі сватівчанин Олександр Верещагін.
За словами подорожніх, найбільш імпровізували щодо маршруту, саме прямуючи Закарпаттям. Загалом же, стартувавши на Луганщині, друзі проїхали Харківською, Полтавською, Кіровоградською, Черкаською, Вінницькою, Хмельницькою, Чернівецькою, Івано-Франківською, Закарпатською областями. Затримувалися у Полтаві, Умані на Черкащині, Кам’янці-Подільському на Хмельниччині. Ночували переважно у наметах, обираючи затишні місця біля річок чи на узліссі.
«Ідея такої тривалої подорожі з’явилася минулого літа. Тоді ми такою ж компанією долали відстань зі Сватового до Одеси. За 8 днів проїхали 970 кілометрів. Рішення випробувати себе на маршруті до Ужгорода ухвалили колегіально. До подорожі ретельно готувалися, враховували минулорічний досвід, купували нове спорядження. На щастя, у Ютюбі вже багато інформації від досвідчених велотуристів, на яку ми теж орієнтувалися», – розповідає Олександр.
На запитання, що складає ТОП-5 списку необхідних речей для такої тривалої подорожі, Олександр Верещагін і його друг Сергій Клименко в один голос відповіли, що, у першу чергу, потрібен надійний велосипед. Не у сенсі, що дорогий, а такий, якому довіряєш і який не підведе на важких ділянках маршруту.
«Головне не взяти з собою зайвих речей. І тут ми слідуємо простому і перевіреному методу – у разі, якщо виникає сумнів, чи якась річ потрібна, то вона не потрібна! І все одно частину одягу можна було й не брати, а от теплі речі дуже знадобилися, бо в гірських районах погода нас випробовувала на міцність», – поділився Олександр Верещагін. «Насправді, чистої сорочки вистачає десь на годину шляху», – жартома додав Сергій Клименко.
Окрім одягу й стандартного набору засобів особистої гігієни подорожні везли з собою намети, спальники, каремати, набори туристичного посуду, газові балони для приготування їжі. Попри те, що велосипедисти виїхали разом, але команда кілька разів розділялася. Одні обирали рух великими автомагістралями, інші – провінційними шляхами. У кожній команді функції чітко розподілені. Так, Сергій відповідав за маршрут, ремонтував велосипеди, якщо ті надто «втомлювалися» в дорозі. У свою чергу, Олександр фіксував хроніки подорожі, вів щоденник мандрівки у мережі Facebook. Поговорили й про те, що було найважчим у дорозі і що найбільше захоплювало.
«Найважче було подолати психологічний бар’єр. І ще важко зупинятися, бо потім треба знову мобілізувати себе на подальший рух. Особливо, коли траса була одноманітна – просто безкінечна дорога», – зазначає Сергій Клименко.
Найважчою і найдовшою ділянкою маршруту була дорога до Умані – з Кіровоградської області до мальовничого міста на Черкащині друзі безперервно їхали 170 кілометрів. Загалом же варто наголосити, що у команді немає ані професійних спортсменів, ані професійних велосипедистів. По суті, це своєрідний педагогічний десант, адже у групі – викладач інформатики і трудового виховання, вчитель історії, викладач-музикант і хореограф. Поговорили і про фінансовий бік мандрівки.
За словами Олександра і Сергія, така поїздка – задоволення не з дешевих, і дорівнює вартості подорожі до якоїсь європейської країни.
«Однак задоволення і враження не порівняти. А ще велосипед – це особливий комфорт руху, не треба думати про пошук таксі, маршруток… Маєш велосипед і карту, значить, маєш свободу пересування», – зауважує Сергій Клименко.
Найбільшим враженням для мандрівників став контраст між регіонами України. Йшлося і про візуальне сприйняття, і про спілкування з місцевими мешканцями.
«Особисто мене найбільше вразили саме Івано-Франківщина і Закарпаття, а ще контрастні відмінності між регіонами України. Це і візуальні відмінності, і у комунікації з місцевим населенням. От у центральній Україні немає таких багатих і ошатних сіл, як на заході країни. Вразили закарпатські села у прикордонні. Запам’яталося. До слова, і дороги вразили. Загалом, в останніх трьох областях – Чернівецькій, Івано-Франківській, Закарпатській – були, мабуть, найкращі сільські дороги за нашим маршрутом. І там якось і культура водіння теж відрізняється – нас пропускали, пригальмовували, навіть фури. Ми це дуже цінували. І люди тут у вас привітні дуже. Але це помітили й коли раніше бували на Закарпатті», – розповів про враження Олександр Верещагін.
Мандрівники вже запакували і відправили додому свої велосипеди. Попереду у двоколісних коней – ремонт і відпочинок. Друзі ж прямують далі – хтось до Одеси, хтось до рідного містечка Сватове. Наступного року веломандрівники планують розширити географію своїх подорожей і перетнути державний кордон України.
«Ми чули про круту велоінфраструктуру в країнах ЄС, то чому б не побачити це на власні очі», – поділився велопланами на майбутнє Олександр Верещагін.
В Ужгороді туристи затрималися на два дні. Цього дуже мало, аби познайомитися з усіма принадами міста над Ужем. Та й оком не охопиш всіх таємниць старовинного Ужгорода. Тому на згадку про обласний центр Закарпаття гості зі Слобожанщини повезли додому книги – «Ужгород: невигадані історії» та «Втрачений Ужгород. Мандрівка старим містом» ужгородки Тетяни Літераті.
Фото з Facebook Олесандра Верещагіна
Автор: Катерина Ірха для 0312.ua