Це інтерв’ю з подружжям українських волонтерів з Сєвєродонецька, які пережили 98-денний полон. Зустрічаємося з ними в Ужгороді, куди вони приїхали вшанувати пам’ять загиблих закарпатських військовослужбовців. Він – інвалід без руки і ноги. Вона – жінка, яка врятувала український прапор, об який в комендатурі так званої «ЛНР» витирали ноги, за що отримала орден «За мужність».Олександр з Вікторією з 2014-ого року возять допомогу нашій армії.
Поки чекаю на розмову, пані Вікторія домовляється про закупівлю берців для наших бійців і радіє новим перерахованим коштам на картку. Жити інакше вона вже не може. Хоч саме за це її з чоловіком і взяли в полон.
«У їдальні тюрми працювала мати «ополченця», яка відправляла своїм же бійцям на «гауптвахту» зіпсовані продукти»
-Нас схопили 22 липня 2014 року, якраз в день визволення рідного Сєвєродонецька. Ми везли посилки від рідних для солдатів – продукти, воду, одяг для бійців. Це було під час наступу, тому навіть розвідка не могла сказати нам точної інформації про перебування наших. Ми не туди звернули і натрапили на "сепарський" блокпост. А далі було 98 днів у полоні. Ці люди вважали, якщо вони зі зброєю, то мають право на все. Так і було. Спочатку нас місяць тримали в "одиночках", оскільки, за словами бойовиків, ми вважалися особливо небезпечними. Там ти був ніби у кам’яному мішку. Коли нема доступу до зовнішнього світу, коли розумієш, що від тебе нічого не залежить. Це такі обставини, коли неможливо не вірити у Бога.
- Бойовики пояснювали свої дії?
- Вони самі не знали, у чому нас звинувачують. Інкримінували учать у розвідницькій діяльності, називали диверсантами.
- Вас намагалися обміняти?
- Нам сказали так: «Вас немає». Тобто перший місяць про нас взагалі ніхто нічого не знав. Тому про обмін і мови не могло бути. Начальник «розслідування» ЛНР банально сидів і думав, як на нас заробити. Приходили «російські товариші», яким хотіли нас продати, але щось у них, мабуть, не склалося.
- Як годували полонених?
- Один раз на день. Чим прийдеться. При чому вони і своїх, бувало, годували тухлим м’ясом. Наприклад, у їдальні працювала мати «ополченця», яка відправляла їхнім бійцям на «гауптвахту» зіпсовані продукти.
«Це зона повного абсурду. Там просто можна з глузду з’їхати»
- Яку роботу вас змушували виконувати?
- Ой, коли вивозили на роботи, це вже було дуже добре. Бо у підвалі часом не було чим дихати. Було так, що у приміщенні на 16 квадратних метрів тримали 39 полонених. Виходить, дві з половиною людини на метр квадратний.
- Що взагалі відбувається на тій території?
- Це зона повного абсурду. Там просто можна з глузду з’їхати. Пояснити, що відбувається, неможливо. Вони одне до одного як собаки ставляться. Словом, повне задзеркалля. Сюрреалізм.
- Як вам вдалося вибратися із полону?
- Це було, коли я мила підлогу в комендатурі. Зайшла група чоловіків у цивільному, і за їх розмовою я зрозуміла, що вони займаються обміном полонених. Я до них звернулася за допомогою. Це були люди з їхньої сторони, але поводилися вони досить дипломатично. Через 10 днів вони нас приєднали до обміну і вивезли звідти. Коли ми повернулися, нас дуже тепло зустріли. Пропонували пройти обстеження, піти в санаторій. Але як я поїду відпочивати, якщо тут іде війна? Тому ми знову почали возити допомогу. Тоді вона якраз потрібна була у Дебальцеві.
«З нами навіть сидів депутат ЛНР»
У пана Олександра в очах – оптимізм і надія. Чоловік дякує долі, що та забрала у нього майже 100 днів волі.